Машини, підскакуючи, на повнім ходу мчать по вибоїстому брукові, обминають підводи з кабанниками, які з усієї сили періщать батогами коней, і Пантелій, сміючись, весело кидає їм:
— Спасибі, що партизанам послужили! Ярмаркуйте на здоров'я.
Але тим, видно, не до ярмарку — женуть коней подалі від базарної площі і зникають за крутим поворотом…
На узліссі заправили машини, закурили.
— Дамо, хлопці, круга, щоб збити ворога з пантелику. А то, чого доброго, нападуть на слід і наваляться до нас у загін, як сніг на голову. Даремно цю витівку не попустять. Чи як ви думаєте? — допитливо поглянув на партизанів Пантелій.
— Можна й круга дати, — погодилися. Чому було не погодитися після доброго нападу? — Дорогу ж добре знаєш?
— З зав'язаними очима знайду. Ви ще не знаєте мене! — вийняв із рота люльку.
— Ти й до своєї дівчини з зав'язаними очима ходив? — поцікавився Слюсар.
— Ні, вона у мене така красива, як весна, — погляду не одведеш.
Партизани усміхнулися, думаючи, що Пантелій знову щось вигадає, але він неждано, задушевним голосом, наче зітхаючи, промовив:
— Ех, і дівчину ж викохав я, хлопці! Кінчиться війна — приїдете до мене і самі побачите, яке щастя може припасти чоловікові. При ній я навіть на горілку дивлюсь як на ворога клятого… Ну, поїхали, час! — легко скочив у кабіну першої машини.
Глухими, лише тільки йому відомими лісовими дорогами повів Пантелій невелику колону. Віра у своє військове щастя глибоко укоренилася в душі партизана. Але це була не сліпа віра. Кожен напад він ретельно обмірковував, обираючи своїми супутниками несподіваність і сміливість, що переходили межі ймовірного.
«Коли б ми з фашистом просто воювали, давно нас танками передушив би. А ми воюємо по-партизанськи — значить, мало не по-науковому, а іноді й вище. Тут злились і наука, і догадка, і наша ненависть. Ви ще не знаєте нас!» — любив повторяти в гурті своїх товаришів.
Тепер його потягнуло у ті ліси, де почав партизанити. Хотілося хоч одним оком глянути на старий табір, згадати минулі бойові дні і водночас захопити кілька авіабомб, щоб можна було з них витопити тол. Потягнуло так сильно, як тягне птаха в рідне гніздо, і в пам'яті перебирав хвилюючі картини, що одна за одною пропливали, огорнені живим сяйвом широкого серця, зігріті щирим теплом молодості. Незабутнє йому яскравіше уявлялося на віддалі, згодом, бо час стирав ту величезну напругу, коли око в годину боїв і випробувань лише блискавично вбирає у себе розрізнені картини, несистематизовано кидає в глибінь пережитого. А згодом вони випливали несподівано, неначе промиті грозовим дощем. Так на віддалі, згодом, нам стає дорожчим і дитинство, і молодість, і перші зустрічі, і друзі. Так згадки про сонячний весняний промінь і перший пролісок огрівають і радують нас у зимові дні.
Надвечір Пантелій побачив ті ліси, окремі дерева, повз які не раз проходив, якими не раз милувався. Ось і дуб стоїть, розбитий грозою, почорнілий в середині, а не засихає — на вузлуватих гілках шумує жилаве різьблене листя, жовтіють точені жолуді, знаходить притулок співуче птаство. Обережно спускає машину в яр і завмирає од несподіванки: насупроти нього, цілячись із автомата, стоїть Степан Синиця.
— Степане! Це ти?! — скакує на землю і біжить назустріч молодому партизанові.
— Пантелію Івановичу! Звідки ви? Де ж?.. А ми вже думали… — розгублено і радісно світиться чорне обличчя Степана. — Дмитро Тимофійович живий?
— Живий, Степане! — підбігає Слюсар. — Звідки ж ти тут узявся?
— Всі наші загони прийшли сюди. Правда, табори стоять ближче до узлісся — фашисти старі місця облили якоюсь рідиною, що палить живе тіло. Варич був схопився за вичинену шкіру, то вся рука покрилася вогниками. Насилу загасив. Чисто шкура обгоріла. Мучиться хлопець. Лікар каже, що місяців два поноситься з раною.
— Значить, усе з'єднання тут?
— Аякже! Хазяїни повернулися в район. Ну й дали ми чосу фашистам, били, били, а потім ще й в Бузі топили. Іван Васильович такий план виробив, що його зразу ж, майже без поправок, затвердив підпільний обком. Товариш Савченко теж брав участь у боях.
Партизани з Степаном пішли до табору. Пантелій з насолодою слухав усі новини, узнав, що тут і Югина, і Андрій, і Ольга, і сам собою не міг нахвалитися в душі, що заскочив у яр.
«Як зрадіє Дмитро Тимофійович, коли привезу йому таку звістку, — і усміхнувся, уявляючи радість свого командира. — їй-право, ти, Пантелію, молодець…»
Чим ближче він підходив до табору, тим більше зустрічав знайомих партизанів, обнімався, цілувався, жартував і обростав живим рухливим коловоротом.