— Пантелію, це ти!? — здивовано застиг на мить дід Хмара, що саме сокирою тесав деревину.
— Ні, не я, діду Хмаро.
— Звідки ж тебе принесло?
— Із того світу, діду, із самого раю. Ви ще не знаєте мене!
— А як там жити, в раю?
— І не питайте: погано. Горілки не дають, самогонку не гонять, пива нема, курити люльки не можна — голови в янголів дуже тендітні, від диму зразу ж мігрень нападає.
— Що то воно за хвороба?
— Це спочатку одна половина голови болить, потім друга, а далі обидві разом.
— Ну, здоров, здоров, — підходить дід з сокирою в руці і автоматом за плечем.
— Здрастуйте, діду, — міцно стискають один одного в обіймах. — Еге, у вас, видать, сила до ста років буде прибувати. Певне, добру чарку п'єте?
— Так це правда, що Дмитро Тимофійович живий?
— Правда. Привезу вам його в повній бойовій готовності. Ви ще не знаєте мене!
— Оце добре. Скучили за ним. Уже думалось, Пантелію, і не стрінемось.
— Діду, а горілкою почастуєте? За таку новину я б з-під землі дістав би.
— Ой, чіпок нещасний.
— Хіба чіпок буває нещасним?
Недалеко від землянок Тур, Підвисоцький і кілька партизанів пораються біля відкручених частин сорокасемиміліметрових гармат, що були на підірваних німецьких танках і броневиках. На землі лежать лафети, стволи, замки. Біля дерева уже стоїть одна гармата на новому дерев'яному ходу, а невдалік од неї, у ровику, лежать невеликі довгасті тіла снарядів.
— Товаришу комісар, прибув у ваше розпорядження! — молодцювате, по-військовому дає честь і завмирає, не спускаючи радісно сміхотливих очей із невеличкої рухливої постаті Тура.
«Мені добре, діла ідуть хороше, і тепер всім партизанам повинно бути прекрасно, — неначе говорить усе обличчя Пантелія. Він щиро здивувався б, якби почув, що зараз може бути в кого досада. — Як так? Ми фашиста б'ємо, Червона Армія уже визволяє Україну, скоро хіба так заживемо на вільній землі? Тому й гріх журитися, бо все йде правильно, як часи».
І не знав Пантелій, що в цей саме час каральна група СД на широкому сільському майдані вішала його матір і сестру.
Навіть сльози не проронила перед стратою Віра Жолудь. Зосереджена і побіліла, піднялася на поміст, великі чоловічі руки приклала до грудей і твердо промовила до односельчан:
«Прощавайте, люди. А зустрінеться хто з Пантелієм, передайте останнє моє слово: — Бий, сину, фашистів, до останку їх винищуй!»
Вночі Пантелій Жолудь з друзями на машинах влетів у своє село.
Пролунали перші постріли, на вишці засвітилися трасуючі кулі. Біля управи, де тепер розташувалися карателі, злетіли ракети, і їхнє світло тьмяно окреслило двоповерхову школу і пожежну башту. На повнім ходу вискочили машини на майдан, і Пантелій першу бронебійно-запальну кулю вгатив у темну метушливу постать. Спалахнула одежа на фашистові, і переляканий чужинський голос, піднімаючись над гуркотом не-виключених моторів, довго скреготав у імлистому повітрі.
В управі хтось перекинув лампу і зразу зайнялися на підлозі розкинені папери. Пантелій ускочив у будинок. Вище нього в одвірок цокнула куля, і в'юнкий невеличкий солдат, з силою вдаривши дверима, зник у другій кімнаті.
Прикладом відчинив двері Пантелій, але карателя ніде не було. Страшним поглядом обвів усю кімнату і кинувся назад в приміщення, що вже заповнялося вогнем та димом. Але по дорозі осінила догадка. Знову повернувся назад. Обома руками схопив великий диван і так труснув ним, що він зразу ж розвалився, а куций фашист, обвішаний залізними хрестами, вивалився на середину кімнати. Тут же і пришив його. Знову-таки бронебійно-запальною кулею. Назад він уже біг через огонь, і тільки на майдані трохи прийшов до пам'яті, обтираючи піт і сажу з високого чола…
На вулиці чорними купинами, в безладді, валялися карателі. Стрілянина тепер двома хвилями відкочувалася від майдану на городи, куди кинулись тікати фашисти. Незабаром партизани почали повертатися до машин. Пантелій, наче крізь сон, почув стогін. При хисткому світлі пожарища пораненому партизанові перев'язали груди і обережно понесли вперед.
Пантелій на машині, обережно, немовби боячись подушити вічний покій повішених, під'їхав до шибениці. Сам перерізав мотузки, сам поклав у кузов матір і сестру, а потім знову сів у кабіну і поволі повів авто в партизанські ліси, над якими обважніло котився місяць. Коли наблизились до лісової дороги, порізаної вузлуватим корінням дерев, Жолудь зупинив машину і попрохав товаришів: