— Лазорко, Максиме, притримайте моїх, щоб не боліло їм. І Лазорко в напівтемряві вперше побачив прозорі краплини на очах Пантелія.
— Притримаємо, їдь спокійно, — поклав собі на руки негнучке і холодне тіло дівчинки. Її невеличке обличчя з здивовано-страдними очима все взялося воском, як береться воском достигле яблуко, тільки шия була перехоплена темною, глибоко втиснутою смугою.
«Це ті, що іще не жили», — в скорботі нахилився над дівчинкою Лазорко, і більше він нічого не бачив, аж поки не приїхали до Городища…
Пантелій сам викопав простору яму, сам положив матір поруч Із сестрою, а закопати не зміг — кусаючи губи, востаннє «поцілував своїх кревних, уже в ямі, вискочив на поверхню і, ніби п'яний, заточуючись, пішов до озера.
Пізніше на свіжо висипаній могилі його знайшли Лазорко і Олекса. Нетямущими очима глянув на друзів і знову обличчям притулився до землі. Вітер поволі перебирав його довгий чуб.
— Пантелію, брате Пантелію, — торкнувся його руки Лазорко — Випий трохи. Воно в горі пособляє, — подав баклажку з горілкою.
Пантелій взяв баклажку, підвівся, одійшов трохи від могили і вилив усю горілку собі під ноги.
— Не треба, Лазорко. Впився я вже. Горем впився. Поки не кінчиться війна — уст не вмочу, — поправив обважнілою рукою чуба, що впав на стемнілі очі. — Ну от… пішли, хлопці.
І, обнявшись, товариші строго і міцно попрямували до табору.
XXXVІІІ
Вони обоє поволі ідуть до озера. Григорій пристосовується до кроку товариша, Дмитро спирається на палицю, а тому його ліве плече здається вигнутим і нижчим, ніж праве. Чисто виголене обличчя Григорія заклопотане, до прямої зморшки, що надвоє розсікає лоб, наближаються іще дві, тільки не так, як в більшості людей — навскіс до брів, а навскіс до перенісся, неповно охоплюючи лінії брів.
— Не турбуйся, Пантелій із самого пекла вирветься, — втішає його Дмитро.
— На війні, як на війні — все може бути.
— Одна прикмета, що скрізь по дорогах нишпорять фашисти та поліцаї, говорить: утекли хлопці, — наполегливо запевняє Дмитро. Він упевнений, що з Пантелієм нічого лихого не трапиться — обмане ворогів.
Безтурботно щебечуть щиглики, блискавицями з дерева на дерево перелітають жовни, їхні співучі переливчасті флейти ллють над озером мелодійні струмки, і тому тривожніше стає на серці, коли несподівано короткими окриками затужить сумовита чайка.
— От як ти розрубав би це подвійне кільце? — продовжує Григорій незакінчену розмову.
Дмитро лягає біля озера, палицею малює на піску два кола, що стиснули загін, з'єднує їх ходами сполучення, посередині паличками позначає партизанські гармати.
— Я наказав би артилерії бити по передній лінії, а піхотинцям під захистом артвогню просуватися вперед.
В цей час вони чують рев машин і зриваються на ноги.
— Пантелій їде! — впевнено каже Дмитро. Але про всякий випадок здіймає з шиї автомата і поволі прямує на зростаючий рокіт.
Незабаром біля табору затихають машини, лунають радісні голоси, а потім усе відбувається так швидко, що довго не міг зрозуміти: сниться чи не сниться. Тільки знав, що все почалося з несподіваного оклику:
— Товаришу командире, прибув у ваше розпорядження. Легкової машини не дістав, але дістав вашу рідню, — незвичним голосом говорить Пантелій, і обличчя його теж незвично сумовите і стомлене. І раптом Дмитро побачив Югину, Андрія, Ольгу.
— Таточку! — скрикнула дівчинка і метнулась до нього.
— Дмитре! — зойком вирвалось у дружини. Дмитро кинув палицю, розкрив обійми і, накульгуючи, пішов назустріч дочці. Але раптом схопився за дерево, щоб не упасти — нога сильно віддала назад і вже зараз не можна було спертися на неї. Тримаючись однією рукою за стовбур, він другою підхопив дочку і, цілуючи її, з здивованням помітив, як тепер вона стала схожа на Югину, коли та була дівчиною.
«Тільки ніс горицвітівський, з горбинкою», — ласкаво випустив дівчинку на землю і почав цілуватися з Югиною, Андрієм, Туром. Григорій Шевчик хотів непомітно піти до табору, але Дмитро зупинив його.
— Югино, діти! Григорій Вікторович врятував мені і моїм партизанам життя.
На мить у ваганні зупинилась Югина, глянула на Дмитра і рішуче підійшла до Григорія, поцілувала його. Григорій приголубив Андрія і Ольгу і, несподівано швидко повернувшись, пішов до табору.
— Сім'ю свою згадав, — тихо промовив Дмитро. І якось незручно стало за своє щастя, начеб він спричинив яке горе Шевчику.