— Ага… Покажи документи. — Довго розглядав папірці. Усе було в порядку. Але самий вигляд гарненької молодички дратував його, бо то було життя. Життя, яке так чіпко трималось його спустошеного тіла. І та мстива зненависть, що особливо у декого посилюється на старості, оволодіває ним. Він навіть не може спокійно бачити голубі, з вогким блиском очі, червоні непожмаковані уста, рожевий просвіт невеликого прямого носа.
«От вона зараз неначе збирається плакати, а в душі сміється з мене. Коли ж прийдуть червоні, першою тикне пальцем на старосту».
— Порядку й досі не знаєш? Не навчили?
— Дядьку, відпустіть. Хіба ж у вас нема дітей?
— Помовч мені. Розумна яка… Піди узнай, чи мати її хвора, — пошепки говорить до поліцая.
Служака згодом повертається і ще з порога повідомляє:
— Лежить стара, простудилася.
«Прикидається, обоє, видать, хитрують», — недобрими очима дивиться на молодицю.
— Що робити із нею?
— А ти як думаєш?
— Дати з пару лящів та з порога турнути, щоб носом землю поорала. Хай знає порядок.
— А що, вона й досі не знає? В районну поліцію відправити. Хай там розбираються.
І виходить із управи, щоб не чути голосіння і сліз.
Знову захряс Великий шлях машинами, рябими, як тигрові пітони, гарматами і забрудненим, обдертим військом.
— Відступає фашист! — радісними ластівками розкрилювались звістки, одна одної надійніша.
— Відступає, — тоскно водянистими очима дивиться на безлад і товкотнечу Сафрон Варчук. Чорним придорожнім стовпом він стає на обочині, наче ввалюється в землю. Як тяжко стало відривати від неї обважнілі, забризкані болотом ноги і. не знати для чого плентатися в управу або на хутір. Він би тепер навіть Горпину відправив в тюрму, бо й вона відчуває, радіє, що повернеться те, чого він найбільше боявся.
Неждано-негадано до його дому під'їхала машина. І він зразу ж пізнав, що біля шофера сидить Альфред Шенкель. Зустріч була радісна для обох; балакучий обер-лейтенант довго не випускав зі своєї руки вогкої Варчукової, а очі його розтікались своїм мінливим мерехтінням.
«Погані діла, коли вже фашистський офіцер так здоровкається», — зробив відповідний висновок.
За столом похвалився, що думає виїхати із села. Шенкель, поволі жуючи курятину, задумавсь, а потім схвально закивав головою:
— Гут, гут… треба їхати.
Чокнулись і мовчки випили. За третьою чаркою Шенкель став іще балакучішим і, ляскаючи Варчука по плечу, прискорено заговорив:
— Ти хороший хазяїн. Я їду додому, і ти їдь зі мною.
У мене будеш жити, господарювати.
— Це добре, — посвітлішав Варчук. — Тільки як я кіньми поспію за машиною?
— Як? — задумався на хвильку, зупинився біг мінливих краплин, очі стали жорстокими і жовтими. Потім витягнув із бокової кишені блокнота і швидко написав адресу.
— Спасибі, — вклоняючись, щиро дякує і заховує папірець у бумажник.
Після третіх півнів, щоб ніхто не бачив, Варчук, нагрузивши дві підводи добра, виїхав за ворота. Недовірливо і похапцем попрощався із жінкою, що навідріз відмовилась їхати в чужу сторону, перехрестився на всі сторони і важкою ходою пішов за першим возом.
Чвакало під ногами болото. Непроглядний туман окутав поля і ліси, в обличчя сікла їдка холодна мряка. Вбираючи голову в синю старосвітську бекешу, поволі місив грязюку і, неначе злодій, оглядався по боках — боязко було стріти когось із односельчан.
Коли колеса загуркотіли по шосе, острах іще більше вчепився в його згорблене тіло, неначеб той гуркіт міг розбудити село, що залишалося уже осторонь. Аж затремтів, коли на шляху окреслилась темна постать. Перейшов на праву сторону і злісно сплюнув — замість людини над кюветом стояв голий кущ калини.
Пропливали розрізнені і розріджені шматки його життя; намагався кудись подалі заховати їх, намагався утішити себе якимись марними сподіванками, хоча уже давно зрозумів: його зв'язує із цим світом тільки великий страх, що жене із насидженого гнізда, і награбоване добро, що розмістилося на підводах, лягло на грудях і животі, одночасно холодячи і гріючи все по-старечому лякливе тіло. Еге ж, від одного дотику до золотих містків, що були заховані під його одежею, ставало трохи легше, немовби вони були тими човнами, що перевезуть до такого берега, де не досягне його тривога, острах і кара.
Ліси залили шлях таким туманом, що навіть не можна було розібрати масті коней. Позаду загурчала машина, плавно під'їхала і зупинилась біля заднього воза.
— Пане обер-лейтенант! — радісно подався назустріч Альфредові Шенкелю. І раптом знітився: яке похмуре і зосереджене обличчя у німця, яким холодом віють його очі!