— Век! — офіцер різким помахом руки наказав йому зійти з дороги.
— Як век? — подивився в невблаганні очі.
— Додому повертайся, — загрозливо ступив крок наперед, і Варчук, обливаючись потом, раптом зрозумів усе, але, роблячи вигляд, що слухається фашиста, через силу улесливо посміхнувся.
— Добре, пане обер-лейтенант. Повертаю назад, — і, до болю вхопившися обома руками за повід підручного коня, почав повертати воза.
Офіцер ліктем відштовхнув його і направив коні, як вони і йшли.
— Не пущу! — голосно крикнув Сафрон, заточуючись, але не випускаючи повода з рук. — Не пущу! — іще голосніше закричав. І вже не тільки острах, а й рішучість була в його надломленому голосі, та хвилинна рішучість, що й боягуза робить сміливим. Він не міг втратити свого добра: без нього залишився б на самоті тільки з одним страхом, а з таким єдиним супутником довго не проживеш. І це теж розумів Сафрон.
Шенкель ударив його в груди, а потім ногою копнув по стегну. Відступивши назад, Варчук у дикій рішучості сунув руку до кишені, де лежав парабелум. Але офіцер випередив його. Перед Сафроном у страшній і холодній круговерті майнуло перекошене злобою обличчя обер-лейтенанта, шматок воза, навантаженого скарбами, і кінська, здиблена вгору голова. Знову душа боягуза скувала всі його рухи, і рука не підняла зброї.
І, уже мертвий від розриву серця, він дістає щедрий свинцевий подарунок — всю обойму свого браунінга вгатив фашист, вибиваючи злість і острах із неживого тіла. Одначе не вибив — вони потворною маскою скривили старе пожмаковане обличчя, брудними сльозами налили рідкі і спорожнені очі…
XLІ
Незабутні березневі ночі тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Мокрий сніг, дощі і тумани, тумани. Відступає ворог. Ворог відступає.
Вивозить награбоване добро, грунтовими дорогами жене людей і худобу, устеляє трупом заплакану землю. Запалали побузькі села, огріваючи холодне сіре небо, вистеляючи теплим попелом розбухлий чорнозем.
Димом, і кров'ю, і полум'ям, і урожаєм пахла земля.
Дмитро, вдихаючи гіркуватий і прісноп'яний дух безмежних ланів, настоєних вогким полином, щоночі водив у бої своїх партизанів. Одного світанку, повертаючись у ліси, він раптом зупинився серед поля, радісно застиг, а потім скинув шапку і притис до грудей.
— Дмитре Тимофійовичу, що з тобою? — підійшов Тур.
— Чуєш, брате? Далечінь заговорила. Орли у рідні краї летять, — охопив дужою рукою вузькі плечі комісара, і той скам'янів біля командира, потім витягнувся, ступив крок уперед і знову, немов не довіряючи собі, завмер на місці. Заволожились обідки його очей, і коли він глянув на Дмитра, із здивованням помітив, що очі командира просвітились сльозами.
— Наші наближаються, Дмитре Тимофійовичу! Наші наближаються! — обняв свого старшого друга.
— Наші! — нахилився до комісара, тричі поцілувалися і знову застигли серед поля.
Весняними ярими громами озивалася далина.
Ось воно, довгождане, владно постукало у брами подільського привілля. І вірилось і не вірилось. І прислухались партизани до першого грому, боячись дихнути, слово промовити.
— Товариші партизани! В честь славетної Червоної Армії трикратний салют! — . радісно скомандував Тур.
Постріли змішалися із дзвінким «ура». Чубаті голови припадали до голів, в могутніх партизанських обіймах тріщали кості.
— Пантелію, хоч не задуши, бо мені ще своїх побачити хочеться, — виривався з ведмежих обіймів Микола Остапець.
Дмитро після хвилинного забуття відшукав очима Андрія і підійшов до нього. Глибокі темні очі хлопця сяяли таким захопленням, яке буває тільки у дітей і закоханих юнаків. Не спускаючи погляду з сина, Дмитро сьогодні по-новому пережив батьківське почуття любові. Він побачив у цьому стрункому підліткові не тільки свою дитину, свою кров, а й свого товариша, захисника рідної землі, землі, що уже прокидається, чуючи справжню весну.
І вперше за весь цей час йому захотілося взяти сина на руки, почути біля своїх грудей, понести, як колись ніс його у негоду. І, певне, син тією підсвідомою течією, яка завжди наперед розкриває почуття рідних по одному блискові очей, рухові обличчя, недосказаному слову, зрозумів свого батька, підійшов до нього, простягаючи невеликі червоні руки. І Дмитрові здалося, що то не синові руки він бере у свої, а охоплює саме щастя, щоб ніколи-ніколи не випустити його.
— Із святом вас, тату.