— Із святом, сину…
І пішли поруч до почорнілого лісу, торкаючись плечем плеча, охоплені мовчазною радістю і любов'ю до всього дивного світу, до тієї чистої таємниці, що твориться навколо, наближається до них.
— Тату, подивіться сюди, — трохи відійшов од дороги Андрій і показав пальцем на маленьку прогалинку, прикриту тонкою ковдрою зернистого вогкого снігу. Посередині прогалинки, навколо почорнілого пня, кружатком пробилася земля, і па ній закрасувалися перші, іще з заплющеними очима, проліски, підходячи до самої лінії снігу.
— Життя починається, — тихо промовив Дмитро, і ці слова легко і велично перенесли його у рідні простори, що захлюпотіли під іскристим півднем пшеницями, і дівочими піснями, і солодкою тугою, од якої серце не завмирає, а збирається ширше охопити життя.
Опівдні Дмитра і Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.
— Ось вони, герої наші, — привітав їх Кошовий. — Вирушати на з'єднання з Червоною Армією готові?
— Завжди готові, Іване Васильовичу!
— Радянські війська підходять до лівого берега Бугу. Фашисти закріплюються на правому. Нам треба скинути їх у воду, дати дорогу нашим танкістам і піхоті.
Палала, двигтіла і гриміла страшними громами березнева ніч. І коли ущухли на лівому березі гармати, на правому, вздовж хвилястої лінії Бугу знялися угору червоні ракети.
Дзвінкий холодок і напруга пробігли по тілу, коли Дмитро підняв в атаку свій загін. Заборсалась, задвигтіла навколо темрява, неначеб зводила і перекочувала густі м'язисті вітри. Охкало і зітхало під ногами п'янке бездоріжжя, чорне і крупчасте, немов розбухла гречана каша. Парувала земля, парували луги, і лінія Бугу вгадувалася по хвилястій непохитній смузі туману, по блідих сполохах ворожого вогню, по гуркоту розривів.
Вірилось і не вірилось! Невже ця тумання стіна — остання» перепона? Невже Велика земля от-от з'єднається із ними і огорне своїми дужими крильми замучений край, проллється живою водою над попелищами, приголубить материнською рукою своїх дітей?
Вірив Дмитро і вірити боявся, стримуючи серце і думи. бо вони раз од разу починали забігати вперед, так неждано освітлюючи якусь милу картину, що починало щеміти в очах од фізичного наближення усього, про що думалось і мріялось. І аж до самих ніг котився холод, коли врізалась несподівана думка: а що коли щось трапиться на порозі щастя?.. Дурниця. Не трапиться. Злісно відкидав її, і розум починав працювати тверезіше, входячи у звужене коло своїх обов'язків.
Пролунали перші постріли партизанської артилерії, і вогники розривів, неначе багряні гнізда, вирізьблялись аж за обрієм, де була ріка.
Тисячне «ура!» грозою сколихнуло податливі набряклі луги. Задудоніли кулемети, глухо у вогкому надбережжі затріщали автомати, рушниці.
В страшному, неспинному пориві вривалися партизани в траншеї, доти, і темінь наповнялася синюватим мигтінням пострілів, і намистами трасуючих куль, одчайдушною метушнею боротьби, передсмертними криками і хрипом. Запахло димом, прісною кров'ю і солодкуватим підіпрілим плавом.
Рукопашний бій то вибухав із новою силою в якійсь міцно укріпленій складці берега, то завмирав, придушений багнетом і кулею. Уже надходив ранок, і поблідли гнізда розривів, коли, кидаючи зброю, шинелі, усе добро, метнулись рештки очманілого ворога бігти в сіре бездоріжжя, попадаючи під кулі та на багнети резервних взводів.
Підмиваючи хвилею ворожі трупи, тихо і спокійно хлюпав біля схвильованих од напруги і радості бійців зеленуватий Буг…
І тоді на лівому березі загуділи, заспівали невидимі мотори. Згодом у неясному світанку окреслились обриси танків.
— Наші танки гудуть! Наші! Наші! — радісно вигукнув Пантелій Жолудь.
Глянув на свого улюбленця Дмитро, і здивовання з острахом мінились в його очах: Пантелій був без кожушка і босий.
— Ти що собі думаєш? Що наробив?! — напав на нього.
— Така біда трапилась, товаришу командире, — винувато наблизився до нього Жолудь. — Скоріше хотілося до траншей добігти, от і кинув кожушок. А потім правий чобіт розвалився. Скинув його… не побіжиш же в одному… А тепер і сам не знаю, як такому наших братів зустрічати.
Дмитро, обводячи очима партизанів, побачив, що чи не половина з них лишилась без кожушків і піджаків, а ті, що мали повстяники, теж були босими.
Підкликав до себе Гаценка:
— Начальнику, де хочеш, з-під землі викопай, з коліна виколупай, в селі дістань, а хлопців одягни. Така радість, а вони можуть… Поганяй!
— Слухаю, товаришу командире!