Танки наблизилися до самої води, і Пантелій Жолудь кинувсь на човні перепливати Буг. Через кілька хвилин з того берега почувся його міцний схвильований голос:
— Хлопці! Цілую наших танкістів! Червоним танкістам слава!
І на мить настала така тиша, що здалося — не хвиля ударила в берег, а розірвався снаряд. А потім сколихнулася жива партизанська хвиля. Полетіли угору шапки, пролунали постріли, зі сльозами на очах бігли партизани до річки, входили у воду, щоб краще побачити героїв-визволителів.
І раптом ахнули всі: із щільно прикритими люками, розколихуючись, неначе велетенські човни, машини на повнім ходу кинулись в ріку. Роздалися, закипіли сірозелені хвилі, і танки, то зникаючи, то знову з'являючись з води, все ближче і ближче підпливали до партизанів.
Ось уже над шумовинням в обведених кругах засіяли червоні зорі, на броні закрасувалися хвилюючі слова: «За Батьківщину!», «За Сталіна!».
На березі, стікаючи струмками, машини зупинились, і з люків виглянули усміхнені, засмаглі хлопці в шоломах, молоді, здорові, сіяючи оповитими славою і подвигами орденами та медалями.
Кинувсь Дмитро до танкіста і, вже стискаючи його в обіймах, неначе крізь сон, почув від Бугу на диво знайомий голос:
— Зустрічаються, значить, з партизанами наші. І я не проти чмокнутись із ким, потримати, значить, якогось землячка у обіймах.
Проясненими очима глянув Дмитро на ріку. На човнах наближались до берега піхотинці. І він безпомилково пізнав у невисокій кремезній постаті з командирськими погонами свого товариша.
— Варивоне! Чи не ти спішиш свого земляка обняти?!
Попрощався із танкістами.
— Дмитре! Брате!.. А щоб тебе чорти вхопили! — Варивон для чогось махнув рукою, прямо вскочив у воду і, обганяючи човен, кинувся вперед.
На березі рідної ріки обнялися друзі, засміялись, зітхнули, просльозились і знову засміялись.
— Топаєш, значить, Дмитре, по білому світу?
— Топаю, товаришу лейтенанте. Нічого не зробиш — така наша доля: фашиста бити, а самим жити.
— Це ти добре сказав. Ну й молодчина ж ти, Дмитре! Міцний, як броня! Орденами сіяєш. Певне, добре партизанив?
— Та ніби нічого.
— Тільки посивів трохи, — ударив рукою по плечу і раптом споважнів, в голосі почулась тривога і хвилювання:
— Не знаєш, домашні мої живі? Василина, діти?..
— Живі, Варивоне. У моєму загоні знаходяться. Забіжиш, може, до них. Це тридцять кілометрів звідси.
— Ні, зараз нема часу. Я в першому ешелоні. Треба ворога добивати. Передаси їм мій низький гвардійський уклін. Поцілуєш за мене. Скажеш одно: «Даремно солдатського хліба Варивон не їв. Фашиста добре бив. Недарма зовуть мене офіцером прориву. Ще скажеш, — усміхнувся, — заробив два ордени і неодмінно думаю повернутися додому…» Може пізніше й заскочу на деньків пару…
— Наших людей не доводилося стрічати? З села?
— Ні. В газеті читав про Свирида Яковлевича Мірошниченка. Великі діла робив чоловік! Був комісаром відомого партизанського з'єднання. Аж у Брянщині довелося воювати, Герой Радянського Союзу.
— Оце радість! Певне, скоро і до нас Свирид Яковлевич приїде, — зрадів Дмитро.
— Напевне. І про Леоніда Сергієнка трохи знаю. Статтю про нього читав. Обранець Москви!
— Бойовий хлопець.
І зав'язалась та переривчаста розмова, коли розумієш один одного з півслова, хочеш довідатись про все, перескакуючи з п'ятого на десяте, почуваючи не тільки насолоду, радість зустрічі, а й значущу певність свого чесного, недаремно прожитого життя, що опромінює душу, як сонце опромінює глибокі ріки.
XLІІ
Квітневого ранку паром перевіз їхню машину на Другий берег Бугу. Тихо співала під просмоленою обшивкою вода; зелена спінена хвиля з шипінням розсипалась на піску, глухо билась у зведені і переплетені корінням виступи, що вже просвічувалися першими прозорими вогниками трав. Тут колись Дмитро весною тисяча дев'ятсот сорок другого року уперше почув плач полонянок. Розгромив, розігнав карателів, і знову розійшлися дівчата по зчорнілих од горя селах, а дехто — до загону пішов. А он на пагорбах поміж деревами забіліли хати. В цьому селі його партизани знищили каральну групу СД. Дмитро, охопивши рукою Андрія, за звичкою стримував усмішку.
По небу паслися пухнасті отари, їхні хвилясті окрайці були налиті сяйвом, рельєфно виділялися на голубих прогалинах. Зеленою притьмареною смугою віддалявся Буг і, коли машина піднялась вгору, далечінь могутніми руками почала підіймати ліловосизі ліси. Орлино клекотала по яругах весіння вода, била гарматними вибухами, спадаючи згори вниз. Високо-високо, ледве не торкаючись хмарок, співали жайворонки; легко і гордовито пролетів тугий кобець; білокрилий бусел ходив по жовтозеленій долині так поволі, неначе статечний господар за плугом. Хвилястими розрізненими димками парували поля, чекаючи колгоспника і плуга. І ці весінні шуми, і повіви, і барви, і картини не раз хвилювали і заспокоювали. Дмитра. Але тепер усе відчувалось зовсім по-новому, щось дивовижне сталося в світах: вони не тільки пропливали перед очима, веселили, втихомирювали, а входили в серце, живі, неповторні, як навіки входять пісня коханої, народження довгожданої Дитини, прощання із дорогою людиною. І погляд, { чуття його ширше охоплювали ці світи, вони стали стократ дорожчими, зрозумілішими, красивішими і ближчими. Чому? І та неясна розгадка, що часто пробивалась за останні часи, зараз прийшла несподівано легко, як і здебільша приходить після довгих, не доведених до кінця роздумів.