То раніше він шукав у світлому привіллі розради, душевної рівноваги і захисту. А в годину лихоліття цього всього зажадала од нього його земля і його велика рідня. І він не залишився в боргу перед ними. Сповна життям платив за те, що породило життя. І тепер Дмитро розумів, що не тільки прямує до свого щастя, своєї любові, своєї землі, а й вона наближається до нього, доступна і радісна, втираючи сльози скорботи і болю. І не пройшли марно його роки, бо довіку будуть жити в пам'яті ті села, ліси, долини Побужжя, де він за свою землю різав, і бив, і топив скверну, що хотіла гадючою слиззю отруїти весь світ, виссати розум, осліпити натхненний зір, усю величну прекрасну красу нового творця, затиснути все іржавим колючим дротом.
Напливали події і згадки. Згадувались живі і мертві, і радість притьмарювала печалі, як оті хмарини притьмарюють сонце. І знову одходила скорбота пережитого, бо не на ній тримається життя.
Проминув незабутній партизанський парад 25 березня в напівзруйнованій, обгорілій Вінниці, оформлення документів у селі Сокоринцях, прощання з друзями, з Іваном Васильовичем, що переходив на керівну партійну роботу. І все те огорталось такою душевною теплінню, як весняна земля огортається першим паром.
— Дмитре Тимофійовичу, Великий шлях підіймається, — нахилився до нього Григорій Шевчик, що стояв біля кабіни.
Все більше розколювались хмари, і в небі вже струмували чисті голубі ріки, і сонце то, неначе лебідь, випливало на глибокі ополонки, то знову заховувалось в просвітленому об'ємистому бескетті.
Дмитро легко скочив на ноги, а за ним почали підводитися з брезенту Тур, Созінов, Андрій, Соломія, Ніна і Ольга Вікторівна.
Голубою хвилею піднімалася над теплими нивами і вигиналася, немов наближаючись до своїх захисників, споконвічна дорога. Полудневе небо раптом, розганяючи навкруги тіні, сійнуло срібним зерном, і Великий шлях ожив, зашумував, неначе ріка. Край неба піднімалась стара могила і, немов побратим, підходила до братньої, партизанської, що іще не встигла ні обвітритись, ні зарости степовим духмяним зіллям.
Шляхом їхали, йшли натомлені, схудлі, але веселі люди, що поверталися з неводі. У невеликий двоколісний візок упрягся літній чорнобородий селянин, позаду йшла жінка, підпихаючи руками цю немудру споруду, а у виплетеній з лози люльці, тісно притулившись одне до одного, немов пташенята у гнізді, сиділо тройко, одно в одно чорнявеньких дітей.
— Найдорожчий скарб везуть, — глянув Созінов на Ніну і посміхнувся.
— Найдорожчий, — повторила вона.
Ось уже промайнули напівзруйновану топографічну вишку, і попереду могутньо звелися два дуби-однолітки. На плечі їм небо поклало бескеття хмар, що хотіло і не могло придавити своєю вагою мужньої гордовитої сили, яка й досі не поскидала торішнього листу.
Прискорено дихаючи від щемливого хвилювання, Дмитро, неначе вино, пив іще розріджене квітневе повітря, любувавсь і вбирав очима і поля, і чорні дороги, і дальню луку лісу, і столітні розлогі липи; вони уже віяли тим пріснуватим глеєм, що сповиває кожен листок у набряклій брунці. Вдалині по неясних обрисах кущів він пізнав примхливі обриси трьох ставків, і молодість на мить війнула над ним сумовито-радісними згадками і знову відплила, як човник до другого берега.
Наближалися сади його села, переполовиненого, знівеченого, спаленого. Наближався той світ, з яким він ніколи не розлучався, навіть у снах, в якому він родився, жив і помре, в якому родилися його діти і родяться його внуки. І він з людьми буде оновлювати, загрунтовувати рани, переорювати руді пожарища, зводити нові хати, обсівати добром свою землю, виходити в молочно-голубі світанки з сіячами, добріючи серцем, будувати щастя. Для цього варто було жити і боротися, за це з легкою душею можна було і померти.