— Куди, хлопче?
— По снопи.
— Багато в тебе?
— Полукіпок залишився.
— Може, і ці прихопиш? — показав Свирид Яковлевич на поле Бондаря.
— Чи це не Івана Тимофійовича? — здогадався Дмитро.
— А тобі страшнувато?
— Авжеж. Зразу ж шкіра затрусилася. Справді, підмога потрібна?
— Потрібна.
Дмитро діловито підійшов до волів. Віз підкотився до полукіпка.
— Накладай, Самійле.
— О, який ти проворний.
— Біля миски, — покосився Дмитро: він завжди ніяковів, коли його починали хвалити. Якесь підсвідоме почуття жило: усе те, що він зараз робить, ніщо з тим, що має зробити.
Снопи обережно влягалися на віз. Пастушки, покинувши багаття, пурхнули табунцем на поле Івана Тимофійовича.
— Накладають! — вирвався здивований вигук.
— Яке він має право на чужі воли грузити?
— Ну, то ж Горицвіт!
— Більш йому дядько Яків дулю дасть, а не воли, — висунувся наперед низькорослий, широкогрудий Явдоким, синок Данила Заятчука. — Хлюст який! — притишив голос, щоб не почув Дмитро.
— Тепер, парубче, тобі повік не бачити Данькових волів, — поклав важку руку Свирид Яковлевич на плече Дмитра.
— А що він мені зробить? Коли родимець не вхопить, полається, полається та без моїх рук навряд чи обійдеться: хто йому столярську роботу поробить?
— Ну, спасибі, Дмитре. Не просив би тебе, так боюсь, щоб цей виводок не спалив добра Бондарю. Це теж може отуманити созівців.
— Не так созівців, як їхніх жінок.
— Вірно. Приходь увечері до сільради: буде нарада з середняками.
Віз тихо заколивався, і стерня зашипіла під обважнілими колесами.
— Таки молодець Дмитро — не побоявся! — Захоплено провів Самійло очима рослу постать хлопця, що, приноровлюючись до ходи волів, поволі розсівав на мокрій землі гнізда слідів.
— Цей не побоїться. Справедливий, гордовитий, але, на жаль, з одноосібницьким норовом — замкнутості багато. Правда, смерть Тимофія страшно підтяла його. Пам'ятаю, наче камінним став. Мов біля хворого, ходив я коло нього… — Пригадав минулі роки. І очі Тимофія, і очі рідних дітей безсмертним квітом поглянули на нього… І досі вірилося і не вірилося, що їх пригасила земля.
…А в цей час по куркульських дворах задьористо дзвонили голоси виконавців:
— Громадянине Данько, вас требують у сільраду.
— Якого там дідька треба?
— Розмовляти з вами будуть.
— Від цих розмов у нас шкура тріщить.
— Довго вона у вас тріщить. Кріпка, видать, як у вола.
— Чого зуби скалити! Знову якесь обмеження або щось давай.
— Ні, вам крам будуть роздавати. Безплатно.
— А бодай вам…
— Беріть і тітку — хай помагає таскати. Самі підірветесь.
— Щоб вас, чортів, лиха година підривала.
— І вам цього ж, на здоров'ячко…
— Сафроне Андрійовичу, негайно в сільраду.
— Що там, пожар?
— Ну, якби пожар був, ви б давно на ньому руки гріли.
— Ану, вимітайтеся з двору.
— Скоро й вас виметуть, не журіться… То у вас ліс не крадений?
— Де?
— Під соломою.
— Який там крадений!
— Чого ж під соломою? Перевіримо.
— Тільки й винюхуєте все носом.
— А ви лапами гребете. Наженіть собак, бо подумаємо: навмисне на начальство поспускали.
— Теж начальство…
Першим прийшов до сільради буйночубий, вилицюватий Яків Данько. Широка, на всі груди манішка ряботіла неймовірними чорними квітами, а тугий комір обручем в'їдався в м'яку, пропечену шию. Прикриваючи повіками очі, з підкресленою повагою підійшов до секретаря сільради Захара Побережного, завзятого комнезамця, якого вже одного разу намагалися підстрелити куркулі.
«Це за те, що я з ними усякі балачки вмію культурно вести, починаючи з продподатку і кінчаючи самогоном. Скоро прямо на дипломатичну роботу можна буде посилати», — беззаперечно пояснював Побережний.
— Кликали мене чогось? — тінь робленої усмішки скривила уста.
— Кликали. Сідайте, Якове Пилиповичу, — швидким ястребиним поглядом зміряв Данька.
— Я й постою. Часу нема на посиденьки. Чого звали?
— Та сідайте. Правди, кажуть, нема в ногах.
— Її тепер, надійсь, ніде нема.
— Що ви цим хочете сказати? — примруживсь Побережний. — На кого незадоволені?
— На життя своє.
— Я теж не завидую вам, — погодився Побережний. — Паскудно живете, нутром куркульським тхне од вас.