А далі вже вся кумпанія, забувши за торг і незважаючи на переляканого корчмаря, співала про ту закохану дівчину, що придбала козакові за юбку — губку, за гребінь — кремінь, за сало — кресало, а за душу — тютюну папушу.
— Людоньки добрі та красні, дай боже всім довгого віку та доброго здоров'я, і нащо вам ото співати? — бідкався і хапався за перестиглі кучері зашкурний корчмар, спасаючись гостей із сільради чи комбіду.…
— Я і в рай не захочу, коли там не буде пісень. Бо що для бідного чоловіка найдорожче? — похитуючись, запитав корчмаря розчервонілий дід.
Той хоча й тремтів, але шельмувато посміхнувся:
— Що найдорожче, питаєте? Гроші і чарка отієї, що нежурницею називається.
— І що ти мелеш, нещасний грошолюб! — розгнівався дідусь. — Найдорожчим для бідного чоловіка є земля, вірна жінка і пісня. От чув пісню про цю дівчину? Але що ти знаєш? Налити й продати! — і дід звертався до земляцтва: — Чи тямите, якою ця дівчина була? Та в усьому світі шукайте, не знайдете такої, щоб так любила курця! Курці, курці, маєте довічний пам'ятник собі!
Всі з цим погоджувались і починали, нову пісню. А тут іще й ще надходили люди, яким дід робив то воза, то сани, то колеса, то січкарню. Від сивого, як смуток, самогону в одних з'являвся на лицях піт, а в других — сльози. І те, і друге витиралось рукавами, а руки знову тягнулись до щербатих глиняних чарок і сушених в'юнів, які тепер заміняли тараню.
Коли, нарешті, дідусь і дядько Трохим спохватились, що їм треба купувати коня, ярмарок почав потроху роз'їжджатися.
— Та коли ж той день промайнув? — здивувався дід.
— Не інакше, як хтось узяв і вкоротив його ниньки, — переконано сказав дядько Трохим. — Є ж такі субчики, яким не тільки люди, а навіть день заважає.
— Що є, то є, нікуди їх не подінеш.
Дійшовши до такої істини, дядько Трохим і дідусь, заточуючись, вийшли з дімка і на неслухняних ногах подалися до кінської торговиці. Першим зустрівся їм гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Він попустивши повода, провів біля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло і грало на ньому. В діда спочатку спалахнули, а потім посмутніли очі: кінь був не по його грошах. Але дядькові Трохиму тепер уже все здавалось можливим.
— Гей, чорнобривий та чорноокий, скільки правиш за свого харциза? — похитуючись, гукнув цигану.
Той обернувся, підвів до нас коня, що перебирав копитами землю.
— Скільки правлю, хазяїне? — пожалісніли очі в цигана. — Ой, краще не кажіть, і не питайте, і не ятріть душу, бо це не кінь, а моє серце. Не стане коня — не стане мого серця.
— То нащо ж ти його на ярмарок вивів? — взялось співчуттям дідове обличчя.
— Не я його вивів — само горе вивело. Впирався бідний циган руками й ногами, а лихо здолало й повело його в своїх поводах…
— Послухайте цього окривдженого брехунця, він ще й не таке нахурчить, — п'яненько засміявся дядько Трохим. — Скільки ж ти, гармидерний, ломиш за своє серце?
— Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, — зажурився продавець і віями, як млинками, погасив хитринки в очах. — А за коня правлю п'ятдесят золотом чи сріблом.
— Ого! — тільки й зміг сказати дід, бо в його калитці лежали одна золота п'ятірка і шість карбованців сріблом.
— А яку ви, господарю найдобріший, покладете ціну за цього красюка? — Циган картинно напівобернув коня, щоб ми всі побачили його лебедину шию, офіцерську кокарду на лобі і ті очі, що оксамитились синім сполоханим надвечір'ям.
— Не будемо класти ми ціни, шукай, чоловіче, маєтніших купців, — з сумом сказав дідусь.
Але цигану, видно, хотілося поторгуватись. Він жевжикувате повів очима й плечем:
— А все-таки: скільки б ви дали?
— Скільки? Десять карбованців! — одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука в нього зараз була така важка, що повела його всього набік. Це здивувало чоловіка, він підозріло поглянув на кулак і тільки сказав: «Ти диви».
А циган, одразу позлішав, крутнувся і вже через плече кинув необачному покупцеві:
— Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнів: один дорого просить, другий дешево дає.
— От злоязичне сім'я, ще патякає! — дядько Трохим посварився кулаком циганові в спину і вже обережно опустив його донизу.
Ми довго товклися поміж кіньми, але чогось путящого за нащі гроші не можна було купити. Нарешті, коли вечір почав падати на село, а хміль зовсім розібрав діда й дядька Трохима, вони зупинились перед сивою з прогнутим хребтом шкапою, її тримав за уривок цибатий і теж п'яненький, у вилисілій шапці селянин. На його довгі вуса напирав червоний, як перчина, ніс, а з щік вибивався жовтавий намережаний прожилками рум'янець.