Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла біля куреня і проводжала мене очима. А в цей час від дороги славно-славно обізвалася пісня, і дівчинка радісно метнулась їй назустріч. З-за дерев, співаючи, з'явилася струнка жіноча постать, ось вона простягла руки, і в них з розгону влетіла Люба… А далі мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя ні в лісі на орісі, ні в долині на калині…
Дома всі похвалили мене за гарні черешні, бабуся назвала свого внука «нашим годувальником», а дідусь сказав, що мій чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне річкою.
— А чого річкою?
— Бо взавтра я піду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
— Таки пристану! — радісно вигукнув я.
— От і гаразд. Тільки збуджу тебе рано-рано, коли ще чорти навкулачки не б'ються.
— Діду, а як це чорти б'ються навкулачки?
— Так само, вважай, як і люди. Тільки нечисть від стусана летить далі і аж земля двигтить під нею, — навіть не посміхаючись, пояснює дід.
— Ой, мовчи, старий гріховоднику. Чого навчає дитину проти святої неділі? — докірливо говорить бабуся, яка ніколи чорта не назве своїм ім'ям, а тільки — Гнатом-безп'ятком або тим, хто в греблі сидить.
— А що ж тут такого? Йому все треба знати.
— Діду, а чим будемо ловити рибу?
— Саком. Я знаю одне місце в'юняче…
— А щупаки там будуть?
— І щупаки, і карасі, і лини будуть, — лагідно говорить дід, і хороше-хороше стає мені на душі від його слів, а до очей наближається та Ведмежа долина з річечкою, куди я ще не заходив рибалити зі своїм продірявленим решетом. Дід говорить, що там колись водилось риби тьма-тьмуща. Косарі, бувало, захочуть юшки на обід, то, не довго думаючи, й пускають у діло сорочки: зав'яжуть рукава, ковнір — та й у річку. Наловлять отак рибки — і таганують собі на березі. А в ятері набивалось того карася мало не до горловини, та все такого, наче він із золота вийшов. А тепер навіть із снастю треба цілий день талапатись, щоб наловити якоїсь дрібноти.
Ми виходимо з дідом на подвір'я, оглядаємо невеликий сак, на якому завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати дідусь. Коли б скоріше збігла ця ніч!
— День завтра буде як золото, — дивиться на зорі дідусь і йде зі мною до воріт.
— Звідки ви знаєте?
— Зорі віщують, — і знову якась таємниця вчувається мені в дідових словах.
Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молоді коноплі й соняшники, за ними темно виткнулась церковця, ще далі, біля самого неба, диркає деркач, а в небі виблискує Віз. Він зовсім був би схожий на звичайний земний віз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстровані дідусем. Притихши біля воріт і придивляючись до семи зірок, я несподівано кажу про це дідусеві, а він у подиві прикладає руку до сивих карлючок вусів і, зібравши на лобі рясні зморшки, починає сміятися:
— Оце додумався! Ніхто не почепить отам коліс, бо в небі нема стельмахів.
Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селі: і в Кусеківцях, і в Літинці, і в Зінов'єнцях, і у Вербці, і в Березці, і в Майданах, і в Руднях, і в Гутах, і в отих Тесах, що стрічають і випроводжають вас виводками дрібноти, бо тут сім'я не вважається сім'єю, коли в ній немає шестеро дітей. А через те що тут у родинах водиться не тільки по шестеро, а й по шістнадцятеро дітей, то в нас ще й досі Теси називають Китаєм.
— А чого, діду, в небі немає стельмахів?
— Бо там живуть одні святі.
— То й що? — пильно дивлюся, чи не підсміюються з мене. — Хіба святі не їздять один до одного в гості?
— Ні, не їздять — вони пішки ходять.
— Пішки? Це насправді?
— Насправді.
Мені шкода стає святих, які не знають такої радості, як їздити в гості. Це ж колеса поскрипують, а коні пофоркують, а дорога петляє, петляє то полями, то луками, то дібровами, а далі, десь понад ставом, і сільце вигулькне. А в ньому далека рідня чи свояцтво проживає, а в них і хліб смачніший, і вишні не такі оскомисті, і люди уважніші до тебе, і очі їхні так добре зоріють, і всі тебе ріднею величають і навіть підшукують молоду…
— Діду, а святі багато ходять?
— Багато.
— А в них ноги не болять?
— У святих нічого не болить, їм добре живеться.
— А чого їм добре живеться?
— Бо вони мають у що взутися, у них є хліб і до хліба.
— А хто їм поле оре?
— Ніхто їм не оре, — вони мають хліб не з поля.
— А-а-а, в них є крамниця з булками! — враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дід обома руками хапається за ворітницю, присідає і так починає реготати, що на вишні-лутовці прокидається півень і раніше, ніж звичайно, кличе ранок.