Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба…
З курної дороги, нарешті, видибцьовує, сповнена гідності, постать Петра. Пообідавши, малий бурмотій байдужувато б'є палюгою по цупких стеблах «Петрового батога», і вони закипають сполоханим синьоцвіттям. Зараз на темному обличчі пастушка тримаються лише півсонна добрість і ситість. Розімлілим оком він перелічує корів, що пасуться на стернях, зупиняє погляд на скопищі і задоволене, але з прихованою насмішечкою хмикає:
— Ну, як, читальнику?
— Погано, обіднику!
— Ти ще гніваєшся? — вдовиченко примирливо покліпує віями, на яких осів пилок дороги.
— Та ні, перегнівався.
— То чому ж погано? — підіймає одне плече вгору, далі його обличчя розповзається в широкій посмішці, при цьому він показує все своє підсинене дрібнозуб'я. — А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав?
— Вгадав, — необачно зітхнув, бо знаю, що це викличе тільки нову насмішку.
— Читай не читай, грамотяко, все одно попом не станеш, — неквапливо виважує скотарчук насмикані з чужих мудрувань слова, а далі задоволене б'є долонею по дерев'яній цурці, на якій тримаються штаненята: — От погобідав, так погобідав, що й самому не думалось, не гадалось.
Я глузливо чмихаю:
— Чого тільки не було на тому столі: і хліба, і води, а цибулі якої, а хріну, і навіть самої редьки!..
Петро зневажливо, як тільки він уміє, рукою, очима і губами відкидає вищесказане і звертається наче не до мене, а до когось стороннього:
— Не дивуйтесь, бо що воно, бідне, тямить у панському їдлі?
— Що, що? Ти аж до панського їдла допався?!
— Атож! — зверхньо напівобертається до мене Петро і ліньки цідить: — Чуєш, і борщ з товчениками, і качатину, і аж солодкі пундики їв.
— У сні?
— Та ні, у самого попа!
— Тороч та балакай! — Тепер я зневажливо махаю рукою, бо добре знаю скаредність нашої блідавовидої попаді, в очах якої зеленкувато застоявся мед, а на язиці трималася жовч; присадкувата і широка, мов дзвін, матушка цілоденне товчеться на своєму попівстві і все буботить що тепер настало не життя, а один розор — усі і всякі руїнники об'їдають та обносять її статки. Правда, коли на попівському подвір'ї стоять червоні козаки, матушка до їхнього від'їзду стає тихою, ніби зітхання, і навіть наймичку Мар'яну називає не богопротивим плевелом, а — серце моє…
— І ти ніяк не віриш, що я в попа обідав? — пастушок удавано байдуже лягає горілиць на стерню, кладе в узголів'я сплетені руки і ловить очима білі хмари, що з своїх краєчків обтрушують та й обтрушують на поле нитки бабиного літа.
— А хто й повірить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя аж на покуття посадила тебе?
— Дурний, та й годі! — задоволене підсміюється Петро. — Матушки саме дома не було: вона аж у Літин поїхала храмувати. А наймичка Мар'яна чого тільки, чуєш, не поставила на стіл і… — вдовиченко напівпідводиться з землі, а голос його стихає, ніяковіє… - і чорнобривцем назвала мене, і казала, що я, кхи… вигарнів.
— О!
— От тобі й «о»! — Петро збирає в оборку потріскані вуста, напевне, передумує, чи варто було говорити оте, що про нього сказала дівчина, бо вже й ми перехопили од старших поведенцію зверхньо ставитись до того, що говорять жінки. — Думаєш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрібно мені!
Ні, я не думаю, що він вихваляється. Слова Мар'яни вражають мене. Тепер я зовсім іншими очима оглядаю пастушка, його старий залоєний картузик, ганчір'ясту одежинку і чи не вперше бачу, що він справді славний: і брови в нього чорні, сосонкою, і очі красиві.
Як іноді важливо буває, щоб хтось виділив у людини щось гарне та й іншим, менш видющим, підказав. Я дивлюсь через поле вдалину, де лише купинами яворів і тополь окреслюється село, і тепло згадую заповзяту попівську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами віхолу, що все робить навбіжки, пританцьовуючи і сміючись або співаючи. Навіть коли матушка сварить її, наймичка насочується сміхом, продаючи білі підківки зубів і аж три ямки: дві на щоках, а третю на підборідді.
— Нема на тебе, шибайголово в спідниці, ні грому, ні блискавки, ні трясці, ні трісця, ні лихої години, ані синього смутку.
— То й добре, що нема! Хай і повік не буде — не зажурюсь! — дивиться кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьовує на місці і підсміюється.
Попадя озирається довкола, зітхає:
— Прости, господи, согрішенія наші, вольная і невольная… Запам'ятай, маловіре, моє слово: будуть тебе невдовзі тягнути куцохвості у саме пекло і тільки одним свіжим мотуззям, бо старе не витримає.