Свирид Яковлевич впевнено підійшов до великої клуні, наказав розібрати засторонок. І не встиг виконавець сокирою відхилити верхню дубову дошку, як з проміжку подвійної стіни золотим потоком бризнула пшениця.
— Бач, догадався чортів дукач!
— Хто б і подумав про подвійні стіни!
— От тобі й нарізались! — вирвалось у Олександра Підіпригори, і він злими очима поглянув на пополотнілого Січкаря. — Навіть за свій борг забувся чоловік.
Свирид Яковлевич оглянувся навколо і голосно промовив до Бондаря:
— Доведеться тобі тепер до Денисенка піти.
— А чого ж, давно пора.
І Денисенко, що зиркував округлими очима за кожним кроком активу, проворно, не на свої літа, підбіг до Мірошниченка. Шерхливими устами тихо прошепотів:
— Свириде Яковлевичу, сам завезу. Я б давно здав, тільки ж худоба в роботі. Осипається ж ярина. Горить!
Мірошниченко подумав:
— Гаразд… Тільки зараз і везіть.
— В одну минуту. Лише синка гукну, — і, труснувши брудним колесом волосся, він обернувся, для чогось провів рукою по червоних клітчастих складках шиї і вибіг із подвір'я Січкаря.
— Налякався, — підморгнув Бондар. — Подумав, що і його схованку викриють.
— Треба прослідкувати за ним. — І голосніше додав. — А тепер, Іване Тимофійовичу, рушай до Пилипенка. Забирай зерно.
Обернувшись, він побачив, як до нього з опаскою ступив засушений, богомільного вигляду чоловік. Це був Пилипенко. Над його кружечком обстриженою головою, немов привішені промінням, крутились два гедзи.
XVІІІ
Варивон хитрувато примружився, підморгнув однією рудою кудлатою бровою, і Григорій в думці вже кається, що звернувся до нього.
— Н-да! — слинить цигарку. — Сестричка моя двоюрідна, значить, з якого боку не подивись, нічого собі дівчина. Таку і на печі старости знайдуть.
Як він довго тягне слово. І хитра усмішка виводить Гриця із себе.
— Знаю без тебе, — обриває різко.
— А ти чого найоршився? — дивується Варивон. Він бачить, як почервонів Гриць, і розреготався: — Та ти, видно, дівчат ще не пригортав! Га-га-га! Нічого… Ця болізнь з літами пройде.
— Я йому про срібло, а він про черепки! — скипає Гриць. Він сердиться на себе, що краска заливає йому обличчя, і збирається вже йти. Варивон обриває сміх і підходить ближче до парубка.
— Ну, годі, коли не хочеш — не буду… Чого ж, познайомити з сім'єю Югини можу. Тільки, знаєш, суха ложка в роті дере, — багатозначно б'є щиглом по підборідді. — Так що треба тієї штуки дістати, що з червоною голівкою і зеленкуватим фартушком.
— В кооперацію підем?
— Для чого в кооперацію? Парубки побачать — в компанію наб'ються, чарку твою вип'ють і з дівчиною, значить, поговорити не дадуть. Знаю я їх. Зайдемо до Куцої Федори — в неї все, значить, дістанеш, — і знову хоче розсміятись. Та вчасно кудлатими бровами гасить вогники в янтарних очах.
— Як до Федори, так і до Федори, — погоджується Гриць, і обоє городом прямують до невеликої вдовиної хати. Назустріч їм встає з призьби висока молодиця, з пелени сиплеться рябе соняшникове лушпиння.
— Добрий день, соколики! — розтягуються в усмішці повні губи.
— Чи є теє, що, здається, не ллється, здається, не п'ється, здається, нема дна і у чарці, значить, нема? — скоромовкою тарабанить Варивон.
— Для когось нема, а для таких орлів пошукаю, — ще більше розтягує усмішку Федора. І зовсім по-дівочому грає очима. На жовтуватому, трохи прив'ялому обличчі виділяються невеликі яблука рум'яних щік.
«Гарна», — і Гриць густо червоніє, ловлячи на собі лукавий усміх молодиці. У темному ванькирі подала пляшки і гаряче своїми міцними пальцями обпалила руку.
— Приходьте іще, коли треба, — заглянула в очі.
— Зайду! — Гриць не знає, куди діти погляд, і виходить з хати.
— Пронозлива баба, та на виду нічого собі — сам чорт, значить, ложку меду вложив, — ховає пляшку в кишеню Варивон. — А горілки на своєму віку перепила — у хату не вмістилася б.
Сонце щойно спустилося з полудня.
Розпарена теплінь віє соняшником, коноплею і яблуками. Пройди вздовж села — будуть скрізь мінятись пахощі: на Вигнанці повіє медункою, рум'янком. На Зарічці закадить гіркою зелено-рожевою кашкою водяний перець, повіє золотистий дев'ятисил; на Бабі, коло лісу, обізветься розімліла матірка і добірна ромашка, на шляху — духмяний чебрець, тільки ніде не відміниться теплий яблуневий дух. Здається, уся небесна блакитна баня настояна терпким саблуком, червонобокою каролькою, білим розкішним наливом, темночервоною циганкою. Раніше викохувалися вони в садах поміщиків, посесорів, дукачів, на несходимих економіях, фільварках, хуторах. Прийшла революція, повикидала хрещаті кіпці з панських земель, наділила поля строковим наймитам, споконвічним злидарям, що вік копарили на пісній мандебурці; посадила щепи неподалік від вишняків, і то там, то тут побігли між муравою протоптані стежки, з двох боків озорені яблуками. Восени і навесні по ярмарках дотиснутись трудно було до садженців вінницького плодового питомника.