— Сніг не сніг, а вчитися треба. Підемо, Михайле, до школи, — він узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надів заячу шапку.
— Як же йому, горопасі, без чобіт? — болісно скривилася мати.
— Дарма, — заспокоїв її батько. — Тепер такий час, що не чоботи головне.
— А що?
— Тепер головне — свіжа сорочка і чиста совість, — посміхнувся батько, — Правда, Михайлику?
— Правда, — щільно притуляюсь до тата, і ми обоє під зітхання матері покинули оселю.
Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякі школярі на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку.
Отак перші дні зими тато заносив мене у школу, а після уроків знову загортав у кирею і ніс додому. До цього призвичаїлися і школярі, і вчителька, і я… Якби тепер запитали, яку найкращу одіж довелося мені бачити по всіх світах, я, не вагаючись, відповів би: кирею мого батька. І коли іноді в творах чи п'єсах я зустрічаю слово «кирея» — до мене трепетно наближаються найдорожчі дні мого дитинства.
Якось, коли надворі хурделило, батько припізнився, і тільки надвечір, засніжений, з обмерзлими вусами, але веселий, він зайшов у клас і голосно запитав:
— А котрий тут безчобітько?
— Це я! — вискочив з-за парти, де сиділи мої однокласники.
— Хто це ти? — наче не пізнавав мене батько.
— Син Панасів! — бадьоро відповів я.
— Тоді лови! — батько кидає мені справжнісінького бублика. Я підстрибую, перехоплюю гостинця і радію, що він навіть із маком.
— Ви на ярмарку були? — питаюся, шкодуючи їсти бублик.
— На ярмарку.
— І щось купили?
— І щось купили! — весело і змовницьки підморгнув мені батько, а з його брови закапав розталий сніг. — Ось дивись! — він потрусив киреєю і на підлогу упали справжнісінькі чоботята.
Я спочатку остовпів, поглянув на чоботята, далі на батька і знову на чоботята, що пахли морозом, смолою і воском.
— Це мені? — запитав я тихо-тихо.
— А кому ж? — засміявся батько. — Взувайся, сину. Я підхопив чоботята, підняв їх угору, і вони блиснули срібними підківками.
І мені згадалися дідові слова: «Будеш іти межи люди і вибивати іскри…»
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Справи мої пішли вгору: у цьому ж навчальному році мене відзначили й перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечні слова, нахвилювавши ними себе й мене.
Вдома батько здивувався успіхами свого отряхи, заховав у підрізані вуса посмішку й сказав:
— Коли так, то хай буде не гірше… Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась:
— Що тільки буде з цієї дитини?
А я взявся писати п'єсу. Напевне, прочитавши ці слова, не один читач поведе правим чи лівим плечем і засумнівається: чому саме п'єсу, а не вірші? На все, як сказав один філософ, є свої причини. Були вони й на п'єсу.
Цієї зими в нашому селі вперше заговорили про «тіатри». Що воно таке, ніхто не міг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли різні. Одні казали, що «тіатри» — це якесь інтересне з переодяганнями лицедійство, другі — ет, більшовицька вигадка, треті — «люзіон», де пускають в очі і ману, і туман, четверті — витівка самого нечистого, бо на сцені в темряві, буває, з'являються русалки, а інколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навіть чув, що одна п'єса так і називалась «Сатана в бочці».
Дядько ж Микола пояснив, що «тіатр» — стояща штука, бо там показують гарних жіночок у коротеньких спідницях. А через те, що в нас тоді носили спідниці до п'ят, дядькові Миколі одразу ж перепало за безсовісність од тітки Ликерії. На це дядько відповів по-французьки:
— Прошу, мадам Ликеріє, пардону.
І «мадам Ликерія», кинувши рогачі, затрусилась од сміху.
Кілька днів у селі тільки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольці почали для вистави позичати в селян стільці, лампи, миски, чарки й навіть спідниці, з яких хитромудре мали виходити старосвітські широченні штани. Цю позичку комсомольці називали реквізитом, а хтось із багачів пустив поголос, що це — реквізиція. І деякі налякані жінки метнулись одбирати свої спідниці, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву.
Для мене тоді слово «театр» бриніло і привабливо, і страшнувато: а що, коли й справді з темряви вискочить чорт? Але тоді цього не трапилось… Це сталося значно пізніше…