— Аби це, замість чотирьох вітрів, хоч двоє коней або корівчина була. — На широкім дядечковім виду промайнуло щось подібне до співчуття. Це ще більш обнадіяло матір, яка і в снах марила своєю корівкою. — Та все в руці божій.
— І в своїх руках, — не витримав необачний тато, але перехопив від матері такого косяка, що аж пригнувся, неначе від грому.
— І це суща правда, — погодився дядько Володимир і вже в півока поглянув на свої черпакуваті руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях. — Так от я й кажу: отримали ви, Ганю, дідизну, а, либонь, і не знаєте, що на вашому городі стоїть моя груша…
Ці слова, неначе обух, приголомшили матір.
«А що я тобі казав?» — очима промовив до неї тато і вже здивовано запитав дядька Володимира:
— Це ж яка ваша груша?
— А у вас їх скільки в городі? — теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. — Ось ця.
— Чи не скажете, чоловіче, як це на нашій землі виросла ваша груша? — витрушуються бісики з батькових очей, і не злість, а презирство прокидається в них.
— Просто. Вам, Панасе, може, і невзамітку, що цю грушу садив мій дід.
— Восени чи весною?
— Восени, як тепер пам'ятаю. Тоді саме дощило, а мій дід все примовляв: «Як дощ плаче, то млин скаче». Я пам'яткий, Панасе.
— Чому ж ви, пам'яткий, раніше не згадали про грушу?
— Не було такої нагоди, а сьогодні випала.
— Найшли свою добру годину! — забринів обуренням журний голос матері. — Ще від дідової хати вітер не розвіяв порохно!..
— А яке мені діло до чийогось порохна? Кожен шукає свою годину, — це його право! І кожен, скажу вам по правді, добрий тільки для себе. Мировий пожар є мировим, а груша моя, — круто лягає упертість на дядькові щелепи. — Ну, а коли вам це діло з грушею невпам'ятку, то, може, покликати свідків? То я за шапку і одразу ж до людей.
На віях і устах матері затремтіла печаль:
— Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?
— Зрубати дерево.
— А не діждете цього! — скрикнула мати, яка радніше б себе, а не грушу підставила під сокиру.
— Чого це не діждусь? — позлішав дядько Володимир. — Що я, в бога теля з'їв?
— Я не знаю, що ви їли в бога, а груші не з'їсте! — скам'яніла в гніві мати.
На перепечених щоках дядька Володимира з'явились перші мідяки рум'янців:
— Іч! Вам, бачу, дармового захотілося? Ви собі прикидаєте: як нова власть потурає вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю некупований характер: скоріше відхорую, а свого не подарую. От як!
— Чому ж ви раніше не рубали, не катували грушу? — і біль, і обурення закипали в материнім голосі. Вже одна думка, що нове господарювання почнеться смертю дерева, жахом сповнювала її вселюблячу душу.
— Раніше не квапився, бо мав собі оренду від діда Дем'яна. У мене все по-чесному, у мене кожен цвях знає своє місце.
— Яка ж це була оренда? — ще надіялась мати, що дядько Володимир не зведе кінці з кінцями.
— Він мав собі грушки на узвар, а мені за це лагодив вози і, пригадуєте, не брав за роботу ні шеляга.
— Це правда? — глянув батько на запечалену матір.
— Правда, — зітхнула вона.
— От бачите! — аж підріс дядечко і глянув угору на горобця, що мостився залізти під стріху. — Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.
— Невже ваша рука підніметься на родюче дерево, на його цвіт і плід? — звернулась мати до сумління гостя. — Це ж така краса, коли груша на всю вулицю цвіте, що прямо — ой!..
Дядькове сумління обізвалося іще кількома копійками рум'янців:
— Що з цієї краси, коли вона стоїть не в твоєму дворі? Це навіть непотрібна краса.
— Що ви говорите?! — жахнулася мати.
— Що чуєте! — На дядькових очах несподівано випливла хитринка. — От, ік приміру, була б коло мене в сусідньому дворі красива жінка. То що б я робив? Крадькома придивлявся б до цієї краси, одним оком пильнував би жінку, а другим сусідку, навіть щось подарувати б їй захотілося. А кому від цього користь? Ні моїй роботі, ні моєму сусіду, ні моїй жінці, ні мені. От бачите, як невигідно жити рядом з чиєюсь красою, — переможно поглянув скупар на матір. — То коли скажете рубати грушу?
—Почекайте, Володимире, з сокирою, хай вона трохи спочине під лавою. А ми зробимо по-людськи, — розсудив тато. — Я піду в ліс, викопаю грушу і посаджу її на вашому городі.
— Хе! — сторопів дядько Володимир і так засовався на ослоні, наче він почав горіти. — А коли ж я від неї дочекаюсь грушок?
— Як трохи менше будете дбати про багатство, а більше про здоров'я, то дочекаєтесь.