— Добридень, білочко.
Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.
Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.
— Свій свого злякався, — добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: — Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.
Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.
— Вона мене пізнає, — тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.
— А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?
— Це я накидала, — з гордістю сказала дівчинка. — А перед ним ще й жаливи натрусила.
— Для чого?
— Ніби не догадуєшся?
— Ні.
— Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка — і по гадині, і по гадині…
— Ти? — вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. — І не злякалась?
— Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.
— От молодець!
— А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
— Це ж якого — чумацького?
— З рибою і димом, — засміялась Люба. — Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?
— Не хочу.
— І чим тебе частувати?
— Нічим.
— Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?
— Є чим журитись людині, — спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.
— Що ж у тебе, Михайлику? — одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.
— Ет, і говорити не хочеться.
— А ти скажи, — може, полегшає.
— Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, — повторюю мамині слова. — Перша журба — нема людської хати, друга — стоїть наша земелька перед торгом, а третя — лежить невідома дорога, мов горе.
— Невідома дорога? — зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. — Куди ж вона лежить, Михайлику?
— Далеко-далеко.
— Далі Вінниці?
— Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.
— Ой, лишенько! — аж скрикнула дівчина. — Як же там люди без лісів живуть?
— Живуть, позвикали.
— А чим вони палять?
— Кураєм, соломою.
— І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.
— Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.
— Попроси гарненько його.
— Мама вже й сльозами просила.
— А батько що?
— Сердиться.
— Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?
— Чого?
— Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, — засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.
Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.
— Михайлику, а в степах і суниць не буде? — охопивши руками коліна, запитала Люба.
— Ні.
— А що ж там буде?
— Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.
— То вже байка.
— Сам тато казав.
Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
— Поїж, Михайлику.
— Не хочу.
— Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, — поклала руку на шматочок сонця.
— Точнісінько так і мама каже.
Люба помовчала, зітхнула і, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:
— Як ти поїдеш на чужину, ніхто не буде так скучати за тобою, як я.
— Це забудеться.
— От і не забудеться, — зовсім притемніли її очі, а бровенята сумно зібралися в оборку.
— То дорослі довго один за одним сумують. Про це і в книгах-романах пишуть.
— Нічого ти не знаєш, — правдиво подивилась на мене Люба. — І я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона відлітає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.
— Це вже як тато закомандують.
— Отак і в нас — тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай і взавтра, бо хто знає, як далі буде. Приїдеш?