— Не знаю, як воно випаде.
— Я все буду дивитись на дорогу.
Коли ми прощалися, Люба знову хотіла почастувати суницями, але мені було не до них. Жаль стояв у моїх очах і душі. Його не змогли розвіяти ні оті пастушки, що за лісом спускалися із пагорба на степових черепахах, ні далекі вітряки, що волохатились у тумані.
Додому я приїхав пізно, коли вже місяць росив на ясени вологе срібло. В хатині причаїлись темрява і засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дійшли згоди. Вони мовчки снували в сутінках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стіл молоду картоплю з укропом і, перехопивши мій погляд, зітхнула. Батько на це зібрав брови до перенісся і щось пробубонів під ніс.
Але в цей час знадвору невдоволено обізвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далі поторгав хвіртку, що вела з клуні до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.
— До вас можна? — застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тільки у великі свята.
— Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, — неласкаве обізвався тато.
Але це не дуже збентежило товстошкірого дядечка, який хекнув і посунув ближче до столу.
— Чогось ви ніколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, — солодкомовно заговорив дядечко і цим немало здивував нас усіх.
Батько спідлоба глянув на нього:
— А звідки ви знаєте, що буде дощ?
— Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота — чекай непогоду. Добрий вечір вам.
— Добрий вечір. Вас, бачу, груша приворожила?
— От і не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дінеться? Ви спочатку нагнівались на мене, а потім самі втямили, що вона моя. Як то кажуть, і просо моє, і горобці мої.
— Не ваше просо і не ваші горобці, — одразу розсердився тато.
— І між святими буває сварка, — не гнівається дядечко. — Послухаємо, що скажуть про це люди.
— Ви вже маєте свідків?
— Підбираю, підбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навіть копійчане, пропадало, бо за копійкою і карбованця попустиш. Ось так, а не інакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря… А це правда, що наш цар-государ зібрав за гряницею аж мільйон армії?
— Давно вже ваш цар-государ лежить у землі.
— Е, не кажіть, у землі лежить його двійник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.
— Це ви мене лякати прийшли? — батько зловтішне підсік дядечка.
— Та що ви, Панасе? — розвів руки дебеляк. — Нащо мені когось лякати, коли сам у революцію був ляканий. Я до вас по ділах кумерції.
— Кумерції?!
— Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвості принесла, що ви збираєтесь переселятись.
— Сорока ваша не збрехала.
Мати і я зітхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалі й бадьоро продовжував:
— Це вірно робите, що збираєтесь у степи. Там і землі більше, і після голоду стільки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцінь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?
— Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?
— Нащо мені це кипіло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би мені. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристі, та й земелька теж могла б кращою бути, — хитренько ганить наше найбільше багатство, щоб збити ціну. — Але, коли гноїти її, щось бог зародить.
— Ви, доки не згудите, доти не купите? — заступається мати за нашу десятину.
— Хіба я неправду кажу? — косує дядечко на матірі, торкнувшись рукою кишені, запитує батька: — Як ви на сеє, коли я теє?
— Хіба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати мою, розхристану?
— Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглі числа. Навіть жінку брав тільки з круглим числом — шістнадцятку. Було б їй сімнадцять років — не одружився б, — і дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.
Я ніколи не бачив його таким говірким. То завжди сидить на людях, мов дзвін без'язикий, ховає у собі слова, як скарби в землі. А це, бач, навіть жартувати зволив. Ось як кумерція розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, і тітка Марійка позаздрила б.
Я так починаю гніватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навіть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далі пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалів нас, бажав щастя і все розхвалював оті краї, де люди не мають скрути на землю.
— Там середняку нарізають навіть по двадцять — двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сіяти, коли нема чого орати.