— Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? — обізвалася крізь сльози мама.
— Мені? — отетерів дядечко. — Як це? І чого це мені? Що ми — гірші за людей! — але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. — Я, жінко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздів, до своїх десятинок. Це не та розкіш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хліба не зводить. То будемо сватами?
— Ви ж казали, що не маєте за душею ні копійчини, — в'їв батько.
— Для вас витрушу останнє, — розщедрився дядечко. — Чого не дотрушу-позичу, на чийсь білий папір усю душу закладу. Яку ж ціну правите за свою десятинку?
— Сто двадцять карбованців золотом.
— Що-що?! — вдавано не дочув дядечко і повернув до батька хащувате вухо.
— Сто двадцять кажу.
— Сто двадцять! — жахнувся дядечко, став вислогубим і вибалушив очі на тата. — Бійтесь, Панасе, бога і людей. Красна їй ціна — шістдесят карбованців, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрість.
— Хіба ви колись не розминулись із нею?
— Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмішечки хоч на кінчику язика… То за сімдесят віддасте? У мене ж п'ятірки, як зорі в жнива, — з самого місяця відлиті.
— І де вони взялись у вас?
— Де? — спохватився дядечко. — Це довга казка. То давайте свою руку — позолочу її. Де вже моє не пропадало!
Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.
Батько поволі спускався згори, а дядечко ще повільніше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях і далі — ні тпру ні ну.
— От усі на небі святі бачать, що переплачую! — добрався — таки дядечко до неба та й вийняв з кишені заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, і жаднюга, як музику, вловив той дзенькіт, посмутнів, чуючи розлуку з ним. — Так дев'яносто карбованців?
— Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.
— Сам бог-отець видить — від душі одриваю! — Аж руки простягнув угору, потім засоромився, бо негоже піднімати їх до всевишнього з гаманцем.
Батько похитав головою:
— Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство і грошолюбство вас не до бога, а в сліди безп'ятого.
— Яке там грошолюбство! Чужі гроші й дурень лічить у снах, — розгнівався дядечко, і очі його зачерепіли.
Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, і я несподівано для себе і всіх вскочив у торг:
— Дядьку Володимире, і нащо так торгуватись, коли ви гроші мірками міряєте?
В хаті одразу стало так тихо, що пісня цвіркунів гримнула, як весільна музика.
— Що це?! Що?! — сторопів, розгубився, вирячився і почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.
Я принишк, з опаскою придивляючись, як злість скаче по дядьковому обличчі.
— Що це? — іще раз повторив дядечко і, хитаючись, підвівся з ослона.
— Нічого, Володимире. Ну, ляпнуло собі щось перед сном оце дрімайло. Хіба воно, дурненьке, щось тямкує? — примирливо сказав батько.
— Е, ні, ні! Не дуріть мою голову: я теж розум не в решеті ношу. Це ваш дурноколінний глум, усі ваші баляндраси та пересмішки обізвалися в ньому! — виснув гість. — Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. І хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я… я… я!.. — дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню і, захлинаючись од обурення й образи, вилетів із хатинки.
— Оце сторгувались, оце випав скупецький вечір, — сказав спересердя сам собі тато й зміряв мене тими очима, в яких і сліду не залишилось од бісиків. — Ну?
Я знітився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим «ну», і міркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.
— У тебе, збитошнику, очі не попеклися од сорому?
Кліпнув я повіками раз, кліпнув удруге — переконався, що очі не попеклися, і далі анітелень.
Тим часом із клуні ввійшла мати, стала біля печі, не то посміхаючись, не то кривлячись.
— Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? — строго допитується тато. — Витрутив дядька і мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!
— А що ж мені казати? — знизую плечима і знов кліпаю повіками — ні, очі таки не попеклись.
— Звідки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко гроші мірками міряє? Ти в нього, може, спільником при цьому був?
— Ні.
— Значить, не був спільником, — встановлює батько істину. — То де викопав отаке?
— Як скажу, ви ще більше гніватись будете.
— Куди вже більше. Не мни своє слово — кажи!
— То ви ж самі це казали про дядька Володимира.