— Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: «Ги» — І сміюся. А тато, заховавши насмішку під укорочені вуса, вже заходить з іншого боку — починає мене підхвалювати:
— Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть — не дрімає.
— А чого ж дрімати біля миски? — безтурботно відповідаю і, скільки можу, висовуюсь у вікно, бо за ним уже починають світлішати порічки.
— Кортить зеленухами оскому набити? — розгадує тато мій намір.
— Дуже вони мені потрібні! — і я починаю дивитися поверх куща порічок, буцімто він зовсім не цікавить мене.
На городах ще вилежується туман, десь біля бондарської криниці його розкльовують півні, а за півнями косар клепає косу, а за косарем на леваді озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, і придорожня верба розкошує у його короні.
А ось на вулиці з'являється з граблями на плечі насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось він побачив біля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, і кури, гублячи пір'я, зметнулись вище тинів.
— А щоб ви йому виздихали ще до вечора! — каже їм навздогін дядечко Володимир, потім крадькома оглядається на нашу клуню, помічає мене, одразу хекає і швидко зникає за хатами. А мені знову стає весело.
Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими курми, а заодно і з дядьком Миколою. І за що б? Коли навесні мати підсипала квочку, в нас гостював дядько Микола. Він одразу своїм хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали одні кругленькі яйця.
— А чому ви, Ганю, довгоносими не підсипаєте? — аж присів біля решета, на яке вже мостилася квочка.
— Та, — відмахнулася мати рукою.
— Е, ні, скажіть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не піду.
— Що там казати? Помітила собі, що з довгоносих крашанок найбільше вилуплюються півники.
— Та що ви?! — здивувався дядько Микола. — Вік учись, а й у курях не розберешся. Ось тепер і піду з вашої хати.
І, напевне, щоб перевірити мамині слова, чоловік одразу ж подався до дядька Володимира та й по секрету нараяв йому підсипати квочку лише довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самі курочки. Дядько Володимир і тітка Марійка послухалися лукавого порадника, і вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять півнів і одна курочка, а в нас навпаки. Ох, і лютував тоді дядько Володимир і все обіцяв комусь вкоротити і язик, і день. Ось через цю дивоглядію і досі вогнем дише Володимир на наших курей і на дядька Миколу.
Але це нам не вдивовижу: на кого тільки не гнівається і кому тільки не заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селі, нема і на всьому білому світі жодної доброї людини. Особливо ж ненавидить він тих, що мають у руках чи в голові більше розуму за нього. Чийсь розум дядечко вважав своєю особистою образою. Колись він умів гнути чи пригинати добрих майстрів і розумників, а тепер доводилося задовольнятися тим, що їхню славу квацяв дьогтем і не помічав, що всі свої роки, увесь вік по багнюці проволік.
Не догодила дядечку й нова влада. Це ж раніше були і царі, і князі, і графи, і аж барони, а тепер усі стали товаришами. То хіба це порядок? І за чим тільки дивиться загряниця? А коли Літинський фінвідділ не прийняв у нього податку ні золотом, ні сріблом царської чеканки, він спочатку оторопів, далі обурився, а потім скумекав, що й до чого, вибіг на вулицю, скочив на свого воза і погнав додому волів, наче коней. Щоб вони ще скоріше бігли, не тільки батожив їх, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь. І нерозумна худоба бігла мов навіжена. Йому так нетерпеливилося, що він уночі обійшов своїх однодумців і, хекаючи й відхекуючись, сипав і сипав у їхні вуха політику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на одній волосинці, бо в неї навіть золота-срібла не приймає загряниця.
Відтоді хитромудрий політик почав ждати загряниці і ліпити перед богами тоненькі саморобні свічечки. Навіть свої золоті надії дядечко оплачував скупими шелягами. Недарма казали люди, що він, поки попрощається з копійкою, двадцять разів оберне її у жмені…
Сьогодні і небу, і сонцю млостилося, нездужалось, і далечінь стояла така, ніби на ній хтось перелопачував сонячне проміння із місячним. І ліс, і птиця в ньому чогось притихли, а дзюркотливе джерельце співало й співало свою пісеньку ще й на дурничку підгойдувало розмите коріння.
Ось я прямо з Обмінної бачу під осикою близнюків-красноголовців. Вони зовсім схожі на тих, які прохали мене у сні, щоб я не їхав у Херсонські степи. Я придивляюся, чи немає в них ротиків, прислухаюсь, чи не обізвуться вони, але красноголовці, хизуючись червоними шапками, мовчать. То, видко, лише у сні приходить голос до них. Я зіскакую з Обмінної, обнишпорюю поглядом ліс. От по всьому відчувається, що тут іще повинні бути гриби, але вони так заховалися, що й сонце їх не знайде. Чогось завжди отак виходить: гарного гриба ніяк не знайдеш, а поганка сама в очі лізе. А це що?! Прямо від окоренка берези відхилився товстенний-претовстенний боровик. Дерево йому прим'яло з одного краю капелюха, а з нього ще проростає грибеня-малятко. Така знахідка навіть Любу порадує!