— Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! — боляче і гнівно скрикнула Люба.
Дядько Сергій, витираючи мокрим заяложеним рукавом піт з обличчя, посміхнувся:
— М'ясця солодкого роздобув. Це королівський харч! Захочеш свіжини — приходь на вечерю до нас, заманеться солонини — через місяць заглянь. Я не скупар, — розщедрився чоловік і чоботом поторгав кізочку.
— Ми зараз же побіжимо до дядька Себастіяна і розкажемо йому…
Дядько Сергій здригнувся, витріщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнів:
— Ти що варнякаєш?!
— Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!
— Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна! — Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені. — Ось краще візьми собі срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.
— Не треба мені ваших грошей!
— Треба, треба. Хіба ж я не знаю? — і дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку. — Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!
На обличчі Люби спалахнули червоні плями.
— Хай він пропаде вам! — дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.
— От забісована порода! — вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.
Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.
Розділ третій
Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: «Спать підем, спать підем…»
О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.
Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..
Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах.
Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю про свій завтрашній день. Який він буде для мене?
Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша:
— Добрий вечір вам.
— І тобі вечір добрий, Одарко, — статечно відповідає тато, зупиняє Обмінну. — Пізненько повертаєшся з поля.
— Після чужої роботи ходила дивитись на своє жито, — підходить жінка до самого воза.
— І як воно?
— Моє в долинці — ще зелене.
— А ми своє завтра почнемо жати.
«Спать підем, спать підем…»
— І женця молодого взяли з собою? — вдова дивиться на мене й добряче-добряче усміхається.
— Та й женця взяли з собою.
І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. І водночас прокидається острах: чи зумію ж завтра ділечко робити? Правда, я не раз для Обмінної жав хопту, але то бур'ян — вода. А от чи годен буду жито жати?
«Спать підем, спать підем…»
— А свого серпа маєш, дитино?— вдова аж нахиляє до мене великі прижурені очі, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки і горе.
— Маю, тіточко. Мама подарувала мені свого.
— То щасти тобі доля бути гарним женцем, і косарем, і орачем, і сіячем, — ласкаво дивиться на мене тітка Одарка й зітхає, бо в неї війна забрала її косаря і орача.
— Спасибі вам.
«Спать підем, спать підем…»
— Де ти, перепілко, будеш завтра спати, коли прийдуть женці? — звертається тітка Одарка до жита і знову зітхає — жаліє бідну пташину.
— Ти теж, як перепілка, живеш, — з сумом і співчуттям говорить тато. — Як діти?
— Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп'яло, прокидається з ним і засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. — І вдова піднесла руку до очей.
— Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.
— Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за війну, що, мабуть, і вріж око, то сльози не добудеш.