«Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пішов?»
А він відповідає:
«Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, діду!»
Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
«Як же тебе звати?» — питаю.
«Себастіяном».
— Ой! Це не дядько Себастіян з нашого села?! — аж скрикнув я.
— Та він же! — відповів дід Корній.
— Життя… — сказав тато, і, здається, я вперше почав розуміти, як багато криється за цим словом…
— Привезли ми ту зброю гарненько в ліс. Ото радості було! Підіймали мене партизани на «ура» і все, що в дідовій торбі лежало, поїли: голодні були — страх! Погомонів я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.
«Ви ж, тату, домовину викиньте», — каже мені, прощаючись.
«А ти її робив, щоб я викидав?»
«Хоч і не робив, та подумайте, хто вас буде зустрічати».
«Я її краще десь сховаю, щоб ніякий дідько не знайшов».
Та й поїхав поволеньки. Думав собі, гадав — і пожалів кидати труну. В'їду в село іншою дорогою, та й годі. Під'їжджаю до села іншою дорогою, а на мене від крайніх хат вилітає двоє вершників. Я тільки побачив, як блиснули шаблі, як розкраялось сонце на них, і закрив голову руками. А що вже далі було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денікінці в домовину, ще й віком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як наді мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тільки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали співати такої жалісної, як архирейська півча в соборі. «То це ще не гірше, — думаю собі, — значить, у рай душа йде, — і розплющую очі.
А в моїй хаті і за столом, і на лавах, і на порозі, і на припічку сидить розчервоніла рідня і жалісно виводить:
«Безсовісні, — кажу їм стиха. — Я ж думав, що мені янголи співають, а це ви, трясця вашій матері, уже й напитися на дурничку встигли».
І, думаєте, усовістив їх? Одна тільки стара заплакала, а всі, як навіжені, почали реготати, радіти і навіть чарку піднесли, і закуску теж.
— І ви тоді випили, діду? — засміявся тато.
— А що мав робити? Випив, але не закушував і попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене під грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання… І все було б нічого, якби костоправи краще руку склали — випадає з неї серп, хоч що роби.
— Діду, а як ваш син тепер поживає?
— Та поживає: у Харкові в начальстві ходить, телеграми діду б'є, а в село рідко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
— Поїдете?
— Та, мабуть, як обсіюсь, поїду. Внука ж маю там, невістку. Людей лікує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлібороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє — більш за мене жне, ще й хитрує.
— Як це вона хитрує у вас? — недовірливо засміявся тато.
— Знає мою гордість, то крадькома свої снопи на мою загінку переносить. Хіба ж це діло? — і старий поворушив посивіле багаття.
З нього посипались іскри, їх стало багато-багато — і в очах, і коло дідового воза, і по всій долинці, і чогось небо наблизилось до землі. Потім хтось підхопив мене на руки і почав гойдати, наче в колисці, а поперед мене з'явилися воли діда Корнія, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: «Спать підем, спать підем…»
Ще сонце тільки-тільки підвело свій вінець, ще сизо і синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.
— Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
— Я зараз. А де ж дід Корній?
— Він уже, мабуть, перший сніп зв'язав.
— Чого ж ви мене раніше не збудили? Я б йому спасибі сказав.
Тато сумно усміхнувся:
— Жалів, дитино, бо хто тебе потім, як одкотишся од нас, пожаліє у світі?
— Ой таточку…
— Біжи, біжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде.
Ми приїхали на свою десятину трохи пізніше за матір. Вона з вузликом у руці, з серпами на плечі вже стояла біля жита й виглядала нас.
— Гарних маю собі женців, — наче докірливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пілочку. — Бери, Михайлику, свого. І радість і острах знову охоплюють мене.
— Поглянь на схід сонця і починай на щастя жати.
Ось я набираю повні очі сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом — і кладу на рів.
— Більше, більше нагинай стебло, щоб не порізатись, — каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмінну.