Багато своїми підсліпуватими віконцями бачила хата, вже й дивитись надокучило. Тим-то біля плоту і лежать обтесані деревини, ждуть свого часу і майстрів. Чимало Грицько наорався чужого поля, немало гибнув у хурманці, кульчився на холоді в лісництві, щоб заробити де копійчину, де деревину на нову хату. А стару тимчасом підпирає слупами зсередини, підпірками знадвору.
Червоними натомленими очима тихо стрічає вона Грицька, і шкода стає її, як живої людини. Він сідає на обтесану підвалину і гладить рукою клеймований стовбур. Цей дуб він облюбував торік у Варчука. Добре накосився на помірках, поки Карпо привіз деревину в його двір. А цю березу з он тою вільхою заробив у лісництві на прополці посадки. З цієї ж липи славні дві крокви вийде. Ге ж?
«Еге ж», — згоджується стара хата і заплющує червоні очі. Пахучий голубий сон огортає її і тільки на гребені тихо колишуться кілька житніх колосків.
З низьких дверей виходить баба Орина. Темінь віє з її очей, рота, проте в роботі вона ще чіпка — цілий день буде полоти на городі й не охне.
— Так де ти бурлакував? — сідає на деревину і чорнозеленими від зілля руками спирається на кленову дійницю. В дійниці лежить цілушка хліба з втиснутою пучкою солі.
— Усе село обходив.
— Усе село обходив? Чую, чую, що натягнувся, неначе чіп. Це ви мастаки чужих собак дражнити. Ти скажи, у якої дівчини був?
— Ще мені рано до дівчат ходити, — сміється Грицько.
— Як рано, бісів сину! Ти що, до сивого волосу будеш парубкувати? Скажи мені прямо, коли нарешті оженишся?
— Ще маю час.
— Тьху на тебе, шалений! — тьмяно блищать чорні пеньки зубів і сітка зморщок то підстрибує вгору, то знову обвисає, глибока і густа. — Я вже корови кулаком не годна видоїти — половина молока зостається, а колись двома пальцями з найтвердішого вим'я витягала до краплі. Хліб стану місити, а мене всю в діжу затягує… Женися, окаянний, скоріше. — І навіть у самому слові «окаянний» він чує любов до себе.
— Оженюся, бабо.
— Коли?
— Хату збудувати треба.
— Теж мені господар із тебе. Оженишся, то й рідня молодої допоможе, і зайва копійка в кишені залишиться. Слухайся, бо старі крутяться, а молоді учаться… Я, думаєш, заставляла б тебе одружуватися, — тихішає голос. — Сили моєї нема. Виробилася, Грицю. Ще вдень розійдуся так-сяк, а вранці ледве з тої лежанки встану — кожна кісточка ниє… Куди, куди, проклята!
В ворота вбігла первістка і майнула до низького перелазу, щоб скочити в город. Баба Орина, розмахуючи дійницею, швидко біжить переймати корову.
— Прудка! Іще як побігла! — беззвучно сміється Грицько і впирається всією спиною в деревину. «Хоч би чоботи бабі на зиму пошити. І на люди нема в чому вийти. А скільки ж вона роботи переробить, перемучиться… Ех, злидні наші та й годі. Увесь вік промучилась людина», — охоплює сердечний жаль і любов до старої.
Сутеніє.
Коло лісу струмують темносині тіні, а тут, на городах, вони ще ледве беруться сизим димком. Пахне розпарене за день дерево, нагадуючи, що й воно ще недавно жило, красувалося, бриніло соками і листвою; за городом на леваді заскрипів деркач, десь по шляху проїхала підвода. Тихо в селі, навіть вітрець не насмілиться загасити перших дві зірки на небі.
І на душі тепло, радісно, тому й мрії сміливіше простягають руку дійсності.
«Збудую хату, як у Бондарів — на дві половини, з ганком і ванькиром, тільки трохи меншу. Скільки ж це буде коштувати? Ой, невистачить в тебе, парубче, грошей. Таки невистачить. Аби й просту поставив», — вперто просочується твереза думка.
«Можна й просту, чим я погана була», — зітхає в темряві беззубим ротом столітня будівля.
«Ти свій вік віджила, то й помовчуй», — відмахується Грицько. Він починає прикидати, в яку копійку може влетіти хата на дві половини.
— Четверо дверей — раз, — загинає палець. — Восьмеро вікон — два. За одно скло здере скляр три шкури… Доведеться зимою у найми піти.
І чує, як холодно їжиться тіло; мало він з дитинства находився в чужих полях?
«Буде над тобою день і ніч коверзувати якийсь дідько, і нічим йому не вгодиш, як болячці якій… Продати корову… Та позичити в когось грошей. Стій, стій, а Дмитро не поможе? Хто, хто, а Горицвіт позичить, якщо тепер коня не купуватиме. Так і буду робити: корову продам, зажену кожушок — і в свитці перезимувати зможу, наб'ю олії, обміняю на всякий дріб'язок і таку хату збудую, що сам Варчук лопне з завидків, їй-право, лопне, — веселіє, хоча в глибині душі він знає, що буде будувати тільки просту халупу. І то аби стягнувся на неї.