— От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, — сміється Настя Василівна. — Спасибі, Михайлику.
— Я ще можу вам принести.
— Як тато-мама?
— Живі.
— Що вони роблять?
— Тато збирається жито сіяти, а мама — вибирати коноплі.
— Ти ж пособляв їм улітку?
— Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.
— Ти жито жав? — аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.
— А чого ж! Наше селянське діло таке… — і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.
— І в'язати навчився?
— Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, — кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
— Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?
— Трохи, — і від однієї згадки посмутнів мій погляд.
— Щось страшне було? — одразу догадалась учителька.
— Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.
— А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! — і собі зажурилась учителька, — Біжи, Михайлику.
Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають «Подоляночку», а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.
А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:
— Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?
— Дві копійки без копійки і копійку здачі, — відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь — Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:
— А що це в тебе?
— Австрійський картуз із справжнісінького сукна, — кажу, не моргнувши оком.
Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.
— А я й годую з неї Обмінну, — кажу, щоб відвести від себе насмішку.
— Брешеш! — відрізав Улян.
— Ось подивись, — і сьогодні годував! — показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.
— Справді! — не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:
— І ви до нас?
— І я до вас, Михайлику.
— Може, вчитися?
— А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.
— Спасибі. А що ви несете?
— Дивись! — дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга — школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. — Що, Михайлику? — кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.
— Де ж ви дістали стільки?
— Аж у Вінниці.
— І що з цим добром будете робити?
— Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.
— Це, виходить, подарунок нам? — радію я.
— Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! — Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. — А це, халамиднику, що за новина у тебе?
— Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.