— Видно, з чиєї голови виросте довбня.
І знову люди так починають перехитуватись от сміху, що мельнику доводиться крикнути на них:
— Та поменше витрушуйте регіт, бо аж завітрило, — муку розвіє!
Уже присмерк обсіяв сніги ніжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вітряка перелопачували вітер і сніг, поперед мене в долині готувалися до весілля верби-наречені, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. І от уже зникло це око, поголубіли верби, поголубіла дорога, крізь сніг туманом дихнула долина, а я собі йду та йду по самій середині раннього вечора. І легко йти моїм ногам по землі, і легко летіти моїм думкам по всіх світах…
От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко мені саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю і везу його аж до неба. Отут треба зібрати всю силу, підважити сани і в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утішались і люди, і худоба, і поле, і ріки, і ліс.
І поки я обмірковую, як буду підіймати сонце, як потім загляну в його оселю, позаду неждано обзивається сміх. Я оглядаюсь і на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.
— А хто це на дурничку причепився до саней?! — гримаю на хустку, що прикрила мій клунок.
— Хі-хі-хі, — озивається придушений сміх.
— Ану, покажися — побачимо, кого веземо! — грізніє мій голос.
— Це я, — підіймає голову Люба і так заливається сміхом, що на її хустці починають танцювати пацьорки. Далі школярка зіскакує з санчат і аж перехитується од реготу.
— Отак весело?
— Таки весело! — аж пританцьовує Люба позаду санчат.
— Сльота!
— Від сльоти чую, — нічутінку не ображається дівчина.
— Звідки ж ти взялася?
— З хутора від своєї тітки Софії йду, від тієї, яку викрав дядько Василь.
— Викрав?
— Еге ж, бо в них така любов була, як у піснях. А батьки тітки Софії стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночі викрав її в одній сорочці. І нічого-живуть собі, як люди… Я ще здалеку побачила тебе, підкралась, примостилась на санчата, а ти навіть і не почув.
— Теж мені вага, — зневажливо кривлю губи. — Скільки вас на фунт іде?
— І не задавайся! — підходить Люба до мене і вхоплюється рукою за мотузок від санчат.
— Краще сідай — підвезу!
— Тобі ж тяжко буде.
— Комарем більше, комарем менше — все одно.
Спочатку я віз Любу, потім вона таке зморозила — що підвезе мене! От було смішно! А далі ми виїхали на пагорб і почали спускатися втрьох — я, Люба і клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканні — це внизу з розгону вивалитись у сніг. От і почали ми вилітати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його біля верби, — і нам удвох стало краще і їхати, і падати, і підійматися, і обтрушуватись.
Уже зорі засіяли небо, уже місяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах від спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос діда Данила.
— Що він тільки подумає про нас? — сполохано запитала мене.
— Та доброго не подумає, — погодився я, і ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тіні, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала:
— Ти б колись, Михайлику, і до нас заскочив. Ідеш собі з ковзанки, то й заверни в наш двір.
— Якось і заверну. А кізочка у вас і тепер живе?
— Живе, бо куди ж їй з перебитою ніжкою? І сірі куріпки у нас є. Їх дуже хотів купити дядько Сергій. Йому, скаженому, хотілося вкинути їх у суп. А мама не продала, — хай собі живуть! І принеси мені щось читати, а я тобі яблук дам. У нас навіть тіролька французька є, щічки у неї червоні, прямо, як у дівчини.
— Як у тебе?
— У мене ж смагляві… У-у-у, противний, — уже спідлоба глянула на мене і ображено вузликом випнула уста.
— Це ж я пожартував.
— Знаємо, знаємо тебе, просмішника. У вашому роду всі насмішкуваті.
— Еге ж, — погоджуюсь я. — І найгірше, усі самі себе не жаліють: тнуть язиками, як ножами.
— Це ви такі, певне, від природи, — посміхнулася Люба. — Іди здоров.
І я пішов. А коли оглянувся, Люба ще стояла біля хвіртки, оббивала з чоботят сніг і дивилася мені вслід. Ні, вона таки славна дівчина, хоч і рідкозуба. Біля воріт мене вже чекали і тато, і мама.
— Доклешняв? — насмішкувато запитав батько.
— Та якось дотарганився, — поважно відповів я. — На вітряку завізно було.
— За цей час можна було б і коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?
— Та він, певне, з усіма горбками і собаками здоровкався, — посміхнулася мати.
— Або на ковзанках чоботи дірявив, — додав тато і так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.