— Довго нам доведеться її водити по ярмарках.
— На всякий товар є купець, — заспокоїв тата дядько Трохим. — Знайдеться і на Обмінну.
— Хоч би за неї десятку дали.
— Може, і десятку дадуть, може, й на дев'яти зійдетесь, та й вісім — гроші, — не журився дядько Трохим. — Головне, щоб свіжа копійка забряжчала. А он і Володимир купців розганяє, — видко, загилив ціну, як за рідну маму. Може, пособити йому?
— Пособляй.
Дядько Трохим підійшов до скупердяги, перекинувся кількома словами і схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тоді дядько Трохим втиснувся в гурт і витягнув звідти дядька Миколу, той підступив до корови, зміряв її лукавим оком і заговорив, як у цимбали заграв:
— Чуєте, люди добрі! Продається корова — не корова, а диво! Має вона чотири дійки, два роги, один хвіст — і все доїться! В дійках — молоко, роги збирають масло, а хвіст — жир.
Покупці одразу посунули до корови дядька Володимира, і навкруг нього зчинився регіт.
До нас молодцювато підійшов дядько Трохим.
— То продасть Володимир корову? — запитав його батько.
— Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повірить йому.
Незабаром дядька Трохима, тата і маму добрі люди покликали запити могорич.
— Як же ми всі підемо? — завагалася мати.
— Чого ви, Ганю, журитесь? — знизав плечима дядько Трохим. — Залишимо тут Михайлика, і хай править за коняку всі дванадцять карбованців. Хіба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви! — блиснув на мене веселими золотими перснями і подався з батьками на могорич.
Коли вони загубились у людській коловерті, я хотів було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долітав з другого кінця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високій шапці селянин. Він здивовано дмухнув на свої вуса, відділив од них два прокурених віхтики, потім обережно обійшов навколо Обмінної, хмикнув і запитав мене:
— Вона ще жива?
Такої насмішки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмішника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провів рукою по її голові, і — диво — Обмінна не вишкірилась, а стиха заіржала.
— Таки жива! — ще більше здивувався дядько. На його прив'ялих щоках і під його вже роздвоєними вусами ворухнулася усмішка.
Хотілося мені спересердя щось відрізати йому, та якось стримався.
— Хлопче, а скільки цей одер править? — хитруватенько подивився на мене купець.
— А нащо він вам?
— Та думаю поставити його в рамку і любуватися.
— Оце ж і ми робили.
Покупець засміявся і знову запитав:
— То яку він ціну править?
— Дванадцять карбованців.
— То чого так дешево правиш? Чому не всі двадцять?
— Це вже тата спитайте.
— А де ж він?
— Десь на ярмарку, — пожаліснів мій голос. Я догадався, що переді мною стоїть справжній купець, — Дядьку, ви думаєте купити її?
— Таки думаю. Або що?
— Я не радив би вам цього робити.
— Що-що?! — витріщився на мене цибань, відстовбурчив губи на піваршина від зубів, а потім розреготався. — Оце наскочив на продавця! Такого ще не зустрічав на своєму віку! Кумедія, та й годі!..
Йому це була комедія, а мені — горе.
— Чого ж ти не радиш купувати? — аж нависає наді мною покупець.
Я оглянувся. Навколо ворушився, гудів, бив у шкарубкі долоні, сміявся і видзвонював ярмарок, — йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.
— То чого ти не радиш мені бути вашим сватом? — нетерпеливиться цибаневі. — Скажеш чисту правду — куплю бублика.
— Не треба мені вашого бублика.
— Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.
— Ви ж татові не скажете?
— Нащо мені на спільника наговорювати? — правдиво дивується увесь вид цибаня. — Говори!
— Стара вона дуже.
— Стара, але здужала, — заступився за Обмінну покупець. — Ви їй западинки під очима не заливали теплим воском?
— А це для чого? — з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмінної западинки.
— Розвелось тепер хитрунів, які й коней підмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?
— Трохи кривоклуба…
— Для робочої коняки — це не велика біда. Ще що?
— І вредна вона: кусає і хвицається. А швидко поїхати на ній і не здумайте.
— Спасибі, хлопче, утішив. Ох і втішив, — знову засміявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. — І де тільки ось такі продавці беруться? Чи тебе, може, найняли відганяти купця?
Саме на ці слова повернулися розчервонілі батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмішкувато звернувся до батька: