— Як людину ж, — стиха обізвалася тітка Марина.
«Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!» — одразу нагнав їй страху.
«Нащо вони тобі, Василю?» — не дивується, не лякається, а виказує, що іще має зброю.
«В міліцію треба здати!»
«Дурно чи щось заплатять мені?»
«За це діло тюрмою заплатимо!» — кажу їй.
А вона до мене:
«Хвірточкою ти був, Хвірточкою й залишився, хоч і взувся в золоті чоботи».
Розсердився я і почав робити обшук. Сопротівлєнія з боку тітки Марини не було. І знайшов я у засторонку, — от ніхто не повірить, — іще чотири кулемети і п'ять німецьких і австрійських рушниць.
Дядько Себастіян зблід і отетеріло поглянув на тітку Марину:
— Невже це правда?
— Та правда, чого ж…
— От який вискіпався іще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повісив я пломбу на її двері і до вас: як не є — це ж далека ваша рідня.
— Тітко Марино, де ви цієї бісової зброї набрали? — з жалем запитав дядько Себастіян.
— Бандити, хто ж інакше, мали в неї свою схованку! — тримався свого міліціонер.
Тітка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:
— Пломба ти, та й більш нічого. Ось ти над цією зброєю тільки зараз затрусився, а я всю війну трусилась. Оце ж, Себастіяне, дорогенький, як убили на війні сина, то мій Іван із журби почав, де міг, красти оружіє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розікрасти рушниці, кулемети та іншу погань, що стріляє, то не буде чим воювати і менше зів'яне людей на війні. От і крав чоловік, що міг, крав і в німців, і в денікінців, і в петлюрівців. На цьому ділі попався та й пішов спати в могилу. А Хвірточка вже мене до бандитів приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має він совість чи в нього її розклювали кури?
Після цієї мови дядько Себастіян розпогодився, а міліціонер, що весь час то обурювався, то недовірливо хмикав, то кусав губи, зашипів, заклекотав, захрипотів, тернув рукою по очах і сказав:
— Правильно. Ой, не було цього ранку в мене ні совісті, ні клепки в голові! — Він пригнувся до тітки Марини, поцілував її в прив'ялу щоку, а потім зажурився: — Воно-то так. А що тепер з бісовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по інстанціях, та почнуть сумніватись, та допитуватись, та протоколи писати і всяку всячину. От вскочили в халепу на самісіньке різдво. Тепер і чарки не вип'єш, а скачи в повіт на зламану голову.
— Василю, а не краще буде, щоб Яків без зайвого клопоту забрав собі ці кулемети — і на вогонь? — довірливо запитала тітка Марина. — Він мені за них зробить і чаплію, і рогачі, і лопату, бо тепер такий сутуж на залізо…
— Ет, сільська наївність! — безнадійно махнув рукою міліціонер і зажурено звернувся до дядька Себастіяна: — І яку тут придумати резолюцію?..
Розділ дев'ятий
Воно, звісно, дурниця, писати п'єси в четвертому класі, але що вдієш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кілька образливих прізвиськ, а дехто з однокласників потай збиткується над моєю писаниною — вимальовує на ній і чортиків, і дулі. Образливо й боляче стає від цього, та я б'ю лихом об землю і тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощасні зошити під партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручність велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами.
Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:
— Михайле, привіз п'єсу з стріляниною!
— І багато її? — завмираю од радості.
— В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б'ють!
— Оце п'єса! — тішуся я.
А завідуючий назбирує з півсотні зморщок навколо очей і сміється, — такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, — він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п'єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:
— А стрілянина є в них?
— Є, і навіть багато!
— Оце й добре, — схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині…