— Та ми збирались вам сказати…
— Збиралися. Як свекор пелюшки прати.
— Так їх, так їх, — посміхаючись, кидає Павло Михайлович. — Хай не забувають своїх дружин.
І якось зразу сміх переплівся з жартами та вдавано не-вдоволеним бурмотінням жінок. Великі слова про землю переснувалися з іншими, значущими, надійними, і незабаром чоловіки та їхні дружини, як у молодості, поруч почали спускатися крутою стежкою до Бугу. Важкі, напрацьовані руки надійно притримували жінок, і ті молоділи, бралися тихим надвечірнім рум'янцем.
Сонце саме черкнулося рухливого плеса і велично відбилося на кожній хвилі. Тепер уже десятки сонць котилися через усю ріку до самого берега, де біля нового дубка стояли селяни з жінками.
На великому човні помістилися усі созівці, ловлячи кожне слово Павла Михайловича.
Він сидів на прові 5, обличчям до людей, задуманий і сивий, як голуб… Здається, зовсім недавно на засланні, в далекому Сибіру, отак спочивав на дерев'яних суднах, весь у смолі і в гнилому пухові порубаних, розтріпаних мотузків, якими конопатив щойно вирубані, звільнені з льоду кораблі… Навіть прибережні дерева, здалося, загуділи напруженими парусами.
Велике життя, мов два рукави однієї річки, єднало минуле з сьогоднішнім і пробивалося вперед. І немолодий, посічений зморшками чоловік хвилювався, як в молодості, хвилюються… Це не якась чергова промова легковажного оратора, зовні блискуча чи легковісна, з роєм полови над миршавим струмочком думок. Це слово, що має прорости в людському серці, стати на озброєнні в непримиренній боротьбі, закрасуватися в крапнистій творчій роботі. Вагу слова Савченко знав: він мав щастя слухати Леніна в сімнадцятому році; він бачив Леніна таким, яким його викарбувала у віках сама історія.
Як зачаровані, слухали Савченка селяни. Недовірливий скептицизм, чіпка, устояна обережність, вироблена нелегким життям, розтоплювались, і навіть м'якшали круті білки очей.
…Убогі, скривджені, задичавлені нивки, до півсмерті зашморгнуті жирними гусеницями меж, розлягалися, розчавлювали межі, піднімалися вгору і, кружляючи, вливалися потоками в широкі, могутні лани. Як обстріпані хмари, зникали чорні, прогнилі плями бідняцьких халуп, а за ними брудними старцями відходили в безвість нестатки, злидні і голод. Стрімкі крила нового села піднімалися в легке небо, виділялися рельєфно і так близько, як тільки буває в прозору осінню годину. Саме щастя ранніми ранками виходило з людьми на поля, співало колосом, обсновувало далечінь димками тракторів.
І зараз усе привілля, неначе весільні гості, підійшло до селян: з круч спустилися золоті зернисті ниви, до самого узголов'я нахилилося зоряне небо, до човна наблизились добрі співучі ліси, і густа ріка біля самого берега стріляла рибою, кружляла гомінкими островами птиці.
Жінки якось непомітно тісніше підбивалися до чоловіків, не зводячи проясненого погляду з Савченка, вірячи й не вірячи, що таке можуть зробити їхні, до м'яса потріскані руки.
— Павле Михайловичу, і це не казка? — зітханням вирвалося з грудей Ольги Вікторівни.
— Це наш прийдешній день. Він кращий від казки.
— Чи діждемось його?
— Як уже не робили ми, а тільки з хліба на воду перебивалися. Кожна зернина тією кров'ю набрякла.
— Невже прийде таке життя? — знову радісним, здивованим зітханням вирвалося в дружини Кушніра.
— Прийде, Ольго Вікторівно. Так партія більшовиків хоче. Вона завжди з нами.
— То спасибі їй, — низько поклонилась схвильована жінка і з докором промовила до чоловіка: — І ти хотів таке слово затаїти від нас! Як тобі не стидно! Якими ти очима тепер на мене подивишся?
— Помилився, помилився, стара. І сам не думав, що так слово може пройняти.
— Не думав. Тобі ж сказано: це слово партії…
— В цей час з кручі почав спускатися великий гурт селян. Попереду йшов Мирон Петрович Підіпригора.
— Хто вони? — запитав Павло Михайлович.
— Бідняки.
— Середняки.
— Правильні люди.
— Значить, це ваші люди, сила ваша. Не одривайте своє життя від неї. На свій бік перетягуйте її.
А сила з шумом і гомоном завзято котилася блискавицею стежки, і вже незабаром невистачало навколо човнів, щоб вмістити її…
Увечері, коли сині потоки туманів понатікали в усі долини, на охололий горбок піднявся Сафрон Варчук. Неначе вовк-сіроманець, самотньо, вбираючи голову в плечі, підійшов до гречки. Нагнувся до землі, помереженої свіжими глибокими слідами; з ненавистю обвів очима усі чотири сторони світу І застиг у роздумі, обличчям до села. Воно, як розсіяним зерном, переливалося, мерехтіло вогниками, нерозгаданими і тривожними.