Недалеко мелодійно перегукнулися куріпки, і Сафрон з несподіванки здригнувся, похолов. І тільки страх сповз, як недалеко зашелестіли чиїсь кроки.
— Кого там лиха година носить?! — гукнув і сам здивувався: не було в голосі тієї сили, що була ще до сьогоднішнього дня.
Ступнув крок уперед і послизнувся на зарошеній межі. Коли вже земля вислизала з-під ніг, побачив якусь темну постать. Прожогом підвівся, затрусився. В цей час з-за хмари просковзнув місяць, і недалеко від Сафрона затремтіла холодна згорблена тінь одинокої груші-дички…
XXІ
Ці дні пропливали неначе в непроглядному тумані. Глухий неспокій Дмитро хотів заглушити працею, недосипав ночей і на довгастому брунатному чолі поруч вляглися упертість і тіні, ще більше притьмарюючи блиск чорних очей.
Був мовчазний і часто недочував материної мови. Над переніссям двома дорідними колосами сходилися темнорусі, з іскорками золота брови, а нижче їхнього стику залягла коротка глибока зморшка.
Робота горіла в ширококостих руках. Аж перелякалась Докія, коли він, трохи сутулячись, пустив човном розмашисті грабки у виспілий овес. Ручку зайняв широку — на півтора покосу — і пішов напролом, за кожним помахом підбираючи пахуче півколо срібного стебла.
Тріщав овес під косою, наче хто його запалив знизу, перехилявся на зубчасту колиску і, відкинутий, слався рівно розстеленим сувоєм. Зупиниться Дмитро, війне легким крилом мантачки, витягуючи з коси далеко в поле срібний перелив, і знову нависає тінню над сполоханими дзвониками. Двічі пройшов довгі гони, не спираючись на кісся.
— Та хіба ж так можна робити, сину? — підійшла з перевеслом до нього.
— Про що ви говорите? — не розуміючи, підвів брови вгору, а коса затріпотіла в стеблі, мов блискавиця поміж хмарами.
— Перервешся. І скотина відпочинок повинна мати.
— Он ви про що! Не перервуся — ви мене двожильним родили, — понуро усміхнувся, і знову затріщало поле, і покотилися на землю останні сльози з низьких цурпалків ще живого стебла.
Безмірна далечінь лежить перед косарем, оповита рожевим туманом, що наближається до нього, наляканий сонцем.
Осторонь, наче з віків, випливає зелений Великий шлях, шумить розлогими липами, що чули на своєму віку пісні Кармалюка і Котовського, Щорса і Боженка; далеко поміж садів з долини випливає невелике село і вклоняється тобі велика дорога. Десь за вибалком обзивається коса косі, як серце серцю, і знову стихає на високій прозорій ноті.
З мокрого лоба відкинув довгий чуб, долонею провів понад бровами, і знову голубі очі засяяли в кипучому затінку колосся. Одним помахом підрізав дві волошки, і вони злякано затремтіли на холодному покосі.
Що його тепер гризло? Він і сам не міг дібрати. Чогось невловимого було жаль, чи то пройдених років, чи тої любові, що тільки серце роз'ятрила, вгорнула попелом, з-під якого і жару не видно. А може, знову прийшло те напівзабуте дороге чуття?.. Дурниці! Не міг він зразу покохати Югину: бачив кращих за неї, красивіші дівчата заглядали йому в очі і не знаходили того щедрого блищика, що краще за всяке слово промовляє. Після першого кохання, коли одні наосліп віддаються любовним хвилям і закручуються в гарячому чи теплому, щирому чи підробленому круговороті, мало відрізняючи животворні струмені від каламуті, а інші тугіше замикаються в собі, неначе скойка, — він став суворим, вимогливим до себе й інших.
«Дівчина повинна бути чиста, як у весняній воді скупана, щоб ніякої тіні не лягло між мною і нею, бо тінь ту не винесеш з серця, не присиплеш піском. Не посаг, а честь красить молоду».
Не мало відшуміло, утекло до моря води од тих незабутніх днів. Щоденна робота від ранку до вечора — завзята, як перший грім, або гаряча, важка, мов спраглі жнива, робота до болю в усьому тілі — втихомирювала його, давала розраду. І, наче зерно в засіку, лежали в серці Дмитра невисіяні чуття. І ось тепер невідома тривога заповзала в сховок. Хотів заглушити її знову-таки працею.
Не для багатства так ревно робив Дмитро. Він любив поле, як син любить матір, він, здавалось, навіть відчував, як проростає зерно в землі; ходив дивитися за кілька верстов на перші сходи, радіючи і вболіваючи над своєю невсипущою працею. Колос завжди веселив чи печалив руку, а зелені хвилі — серце. І нерідко тепер в суворому селянському колі робіт він знаходив щось нове, розказане газетами, як умів, розширяв те коло — чи привезеним з Вінниці новим зерном, чи прочитаною агрономічною книгою. А зимою з любов'ю майстрував такі скрині, столи, що аж сміялося дерево, оживаючи в міцних, умілих руках.