Смачно шархає коса, і краплинка поту злітає з брови. Знов засвітилися блакитні очі і згасли в покосі.
— Добре косиш, господарю. — Біля межі стоїть Гриць, схрестивши руки на держаку габель.
Між ним і Дмитром тече смуга непрокошеного вівса.
— Доброго здоров'я, парубче, — спирається на кісся. — Куди поспішаєш?
— Та Варчукові йду працювати: молотаркою починає ярину молотити.
— Найняв тебе?
— Треба ж яку копійчину підробити. Проклятуща хата останні жили висотує. Куди не кинь — тільки одні руки.
— Оженитись думаєш?
— Не без того. Баба нездужає, а, звісно, без господині яке наше діло. Так що з жінкою краще — хай пособляє. Бажалося б якось із злиднів вибитися і не хочеться взимку в наймитське ярмо влазити. Страх, як не хочеться.
«З Югиною одружиться, — ловить себе, що заздрить Григорію. — Ну й хай — погуляємо на весіллі. Важко хлопцю спинатись на ноги, кров'ю кожен гріш обкипить». — І він чомусь бачить, як до нової Грицькової хати придани везуть молоду Бондарівну.
— Що ж, приходь до мене, поміркуємо з матір'ю — можливо, допоможемо якою копійчиною, — поволі витискає з себе, не дивлячись на Григорія.
Дмитрові не варто було б говорити про гроші: він весь час вбирається купити коня. Але наперекір своїм намірам, наперекір підсвідомій настороженості, що породжується супроти Григорія, твердо вирішує допомогти йому.
— Спасибі на доброму слові.
— Приходь завтра увечері, бо сьогодні поночі з поля приїду. — Прямує до матері понад кучерявою річкою, що лягла між ним і Грицьком.
Докія уміло й обережно, сповивши перевеслом тугий сніп, випростала гнучкий незігнутий стан, подивилась на сина.
— Може, поснідаємо? Час уже.
— Можна. Мамо, Григорій просив, щоб йому трохи грошей позичили.
— З радою душею, коли б наш Карий на загинув… Хай Григорій багатіших пошукає.
— Я пообіцяв йому.
— Ще чого бракувало! Сам казав, що коня після жнив купуватимемо. Хватить на Данька спину гнути.
— Пізніше, мамо, купимо. Зимою. Тоді й коні повинні дешевшими бути.
— Дивись сам. Ще з озиминою припізнишся.
— Не припізнюсь. Данько сказав, що коли мені тільки треба буде волів — зразу ж дасть. Не одна ж пара в нього. Оце два дні будуть воли в мене. Дуже хоче для своєї старшої дочки добру мебель мати. Як я накреслив, яку маю зробити йому, то аж підскочив чортів хапун. Піддобрюється тепер. Навіть не лаявся, коли раз побачив, що більше копи на хуру врублив.
— То до пори, до часу. Нема краще, як свою худобину мати. Не варто було б зараз Григорієві позичати. Шкода хлопця, та коли він ті гроші віддасть…
XXІІ
Зайшло сонце, зітхнули, ожили хмари і червоною річкою попливли вище далекого лісу, нижче вечірньої зірки.
Плюскотіла в темряві доспіла ярина, і на високій могилі, як побратими, урочисто застигли два полукіпки. Далеко проскрипіли запізнілі підводи, і настояна тиша нечутно йшла полями, густа і пахуча.
Опустив ноги з полудрабка, задумавсь. Теплим пилом дихнула дорога, неохоче зітхнула, зашаруділа під колесами. Натомлене тіло просило відпочинку, тим-то в уяві ближчало село, домівка; бачив у подвір'ї матір з дійницею і чулось, що з напіврозчинених дверей от-от вийде ще жіноча постать, сподівана, рідна. Навіть угадував, що зап'ята білою хусткою, заклопотана чимсь, тільки рис обличчя ніяк не міг уловити.
Шумить широкий шлях, і в голубому прорізі віт гойднувся тонкий серп місяця, підпливаючи до мерехтливої зорі. Старі, саджені в два ряди крислаті липи з'єднуються мережаними брамами і повівають медом, наче повні теплі дуплянки. Пливуть вони в саме село, натомлені, величні, братаються з молодими садами і знову прямують просторами повз оселі трудівників, їхні ниви, пливуть, як саме життя невмируще.
На перехресті забовванів пам'ятник котовцям.
Срібна жмурка загойдалась у повній косарській криничці. Трохи притримав налигач, і воли зупинились понад шляхом, розводячи в сторону два осінні кущі круторогих голів.
Невелика косарська криниця, а вмістилися в ній і придорожні дерева, і високе, коване небо з серпом місяця, хмаринами, і дрімають в її глибині осипані стріли грімниць, і самому сонцю не розминутися з нею. І вода тут кріпка, на корені настояна, — споконвіку хвалить трудівник.
Міцними руками вперся у вогкий дерн і припав шерхлими устами до срібного леза молодика. Врозтіч кинулись налякані зорі, заховались під берегами, а коли підвівся, знову почали випливати. З глибини виринали темні обриси будівель, а його хата, єдина з усіх, біліла. І ждав у ній хтось косаря, виглядав у вікна, тільки шибки чорні — не побачиш нічого крізь них.