— Це б коли худоба, щоб озимину після жнив кинута в землю. Бач, на ранньому в цьому році вродило, а на пізньому — голою косою тнуть. Всяка билинка, наче чоловік, тепло любить, — обережно несе з полумиска ложку Марійка.
— Хе. Навіть баба може діло сказати, — прислухається Іван.
— Може, неправду кажу?
— Хто ж каже? От наші з созу мають скоро дістати худобу, реманент.
— То що з того?
— Як що? І ми в пору засієм.
— Таки не виписався? Обманув мене. Скільки тобі казала!.. — здіймає голос.
— І не випишуся. Ти мені ці теревені не торочи. От настренчили куркульські підголоски… Досить щоднини кланятись в ноги за свою кривавицю: зореш поле — відробляй, привезеш яку там копу — відробляй. З лісу ломаку притягнеш — відробляй, — увесь вік відробітки з'їли. З старців хочеться вибитись. Не кривись, Марійко, бо не пособиться.
— Діди наші жили — созу не знали, батьки наші жили — созу не знали, і ми без нього проживемо! — як завчене вичитує Марійка і вже почина постукувати держаком ложки по столі.
— Ми й без панської землі в комірному жили, та не схотіли ж так вікувати.
— Земля — одне діло, а соз — інше діло. На трясця він мені здався. Бач, як люди визвірились на тебе. Ніхто худоби не дає.
— Хіба то люди? То куркульня.
— Куркульня — не куркульня, а виписуйся.
— Нагадай козі смерть. Тобі непотрібний соз, так Югині потрібний. І її згноїти на чужій роботі хочеш? Пустиш на заробітки, як сама колись чманіла? Коли ми і середину, і жили пообривали на чужому, так хай хоч діти не обривають. Хватить вічними наймитами бути.
Знає Іван, чим вразити жінку, і Марійка осікається, з зітханням поглядаючи на дочку.
— Дивися ж, якщо не теє, то виписуйся скоріше.
— Іще що скажеш?
— Ви не бійтесь, мамо, спільний обробіток землі — тільки полегкість для нас. Це на комсомольських зборах доповідач з області казав! — обзивається Югина і червоніє, що так невміло, непереконливо сказала. Ніяково поглянула на батька, а той, підбадьорюючи її, кивнув головою. — В Івчанці добре працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться своїм життям.
— Розумна не на свої роки стала. Вийдеш заміж, тоді хоч в комунію записуйся. — Сердито йде у другу хату.
— Хе! Значить, разом будемо, дочко, матір лякати, — усміхається Іван Тимофійович. — Тільки не з дуже лякливих вона в нас. Драгун та й годі. А про Івчанку ти вірно сказала, По-новому люди почали жити. Дружньо. Агроном помагає. Куди нашим врожаям до їхніх.
Потягнувся до свіжої газети. Загрубілі пальці обережно, з приємністю розгорнули пахучий папір, уже покритий ворсинками пилу. Газета для Івана Тимофійовича була завжди ясним святом. Вона не тільки єднала його з усім світом, а піднімала над буденними турботами; не говорила, — виспівувала найдорожчі слова, розкривала ті дороги, до яких тягнувся всією душею. В його очах не збіднювалися навіть прочитані газети — до них відносився любовно і обережно ховав кудись подалі від цупких Марійчиних рук.
— Чого Софія до тебе прибігала? — ворухнулась запізяіла догадка, коли побачив молодіжну сторінку.
— В райком з нею підемо.
— В райком?
— Комсомольскі квитки нам вручатимуть, — відповіла з гордістю і хвилюванням.
— В добру путь, Югино. — Підвівся з-за столу, кремезний і урочистий. — Достойною будь, дочко. Щоб не тільки батьки гордилися тобою. — Нахилився над дівчиною, поцілував у голову міцними, перепеченими устами.
— Спасибі, тату, — вдячним і сяючим зором поглянула на нього і міцно притиснула до грудей важку напрацьовану руку батька; була вона зараз темна і тепла, як прогріта вечірня нива. Ніжним повівом доспілого хліба віяло од неї. Югина навіть крізь блузку, біля самого серця вчувала тверду різьбу роботящих надійних жил. — Я так і знала: порадуєтесь ви. Душа у вас така… чиста, лагідна…
— Ні дочко, — промовив задумливо. — Не лагідний твій батько. І не хоче таким бути. Не до цього нам тепер. Залишимо лагідність старим бабусям, що зібралися іти в далеку путь. А нам ще до крові треба битися за справжнє життя. З куркульнею битися… Душа у мене, щоб ти знала, шершава, мов полотно те, що болючими пальцями випрядалося і ткалося в безсонні злидарські ночі. І ясна моя душа, мов полотно, вибілене весняним сонцем. Наша держава з сімнадцятого року білить її своїм промінням.
Югина здивовано широким поглядом дивилась на батька.
— Чого дивуєшся? Не сподівалася таке почути? Це, Югино, не я, а правда наша говорить. Гляди, щоб правдивою мені була в усьому, такою, як комсомол тебе вчить. Бо хіба то людина, коли все у ній сіре: і душа, і думки, і погляд. Коли перепілка сіра — це красиво, а коли людина така, то… Ну, іди вже спочивати…