Після зборів молодь сипнула на майдан; десь, наче з землі, вродилися музики, і скрипка першою, розгонисте і весело, покликала юність у танець. Подививсь Мірошниченко на молодість кучеряву і зітхнув: згадав своїх дітей, посічених бандитами.
«Вже і моя Оленка була б такою, як Югина».
Підійшов до Бондаря:
— Іване, чи не пройтись би нам в Івчанку? Варто подивитись, як їхній соз працює. Це пригодиться в роботі.
— А чого ж, підемо.
Мірошниченко ще раз оглянув задуманим поглядом майдан, по-батьківському примруживсь до Софії Кушнір, що легко пропливала в танці, і пішов поруч з Бондарем.
Просмолений човен стрілою перетнув луку Бугу і прямо врізавсь у вогку дорогу. З шелюги саме виїхала підвода, навантажена обкорованим червонолозом.
— Чоловіче добрий, — привітався Бондар з візником. — Де живе голова вашого созу?
Візник, літній чоловік, видно, схильний до уважного аналізу і роздуму, спочатку пильно оглянув зустрічних, потім поправив в'язку червонолозу, по-хазяйськи замотав віжки на люшню і собі запитав:
— Голова? А якого вам голову треба?
— Товариства спільного обробітку землі.
— Товариства-то товариства, але якого? Тепер їх у нас аж троє.
— Аж троє? — здивувався Бондар.
— А що ж, арифметика проста: три сози і троє голів. На кожен соз голова призначається. Оце я цими днями з району привіз статут свого созу. Затвердили. Уже й коней отримали. Добрячі коні. Так до якого ви голови хочете заїхати?
— А хто ж у вас тепер?
— Петро Савченко, Василь Іщук і Данило Самойлюк.
— Данило Самойлюк? — зрадів Мірошниченко. — Партизан?
— Аякже, партизан, — зразу ж перемінився голос у візника.
— От ми до нього й підемо.
— Д-да, — непевно протягнув візник і демонстративно повернувся спиною до Бондаря та Мірошниченка. Ті переглянулись, мовчки пішли за возом.
— Не ходіть ви до того Самойлюка, — нарешті обізвався чоловік. — Він такого натворив, такого наробив нам… Навіть у сімейство моє заліз.
— Що ж він міг зробити? — занепокоївся Мірошниченко. Він здав Самойлюка як доброго партизана, більшовика.
— Що міг зробити? З-під самого нашого носа трактора собі поцупив.
— Собі?
— Звісно, не нам, а своєму созові. Мені ж з того діла одна досада. Син мій, Микола, на тракториста вивчився. От я тепер в одному созі, а син, виходить, у другому. Я йому кажу:
«Сину, переходь у наш соз, бо що то за робота одному сімейству в двох організаціях бути». А син каже мені: «Як же я, тату, перейду, коли у вас навіть трактора нема. А я ж тепер технічна інтелігенція. Переходьте ви до нас». А як мені переходити, коли наш соз на одному краю села, а Самойлюка — на другому. Це за одними походеньками нічого не зробиш. Тільки чоботи переведеш. Так для чого ж було Самойлюку небезпремінно собі трактора потягнути і розлад у сімейство вносити? Що вона, машина, завадила б нам, та ще й коли тракторист у нас…
— А де ж він живе? — засміявся Мірошниченко.
— Микола мій? — чоловік добре знав, що питають про Самойлюка, але хотів як-небудь збити людей з пуття, — Це недалечке. Тільки дома його не застанете. Все він з машинами та з машинами: то оре, то молотить, то кіно пускає, то іще щось вигадує…
— Ні, де живе Самойлюк?
— Самойлюк? — знизав плечима. — Спочатку це треба піти Вишневою вулицею, потім пройти біля голови нашого созу, далі звернути до рівчака, перейти місток… — так почав пояснювати, що Бондар і Мірошниченко зрозуміли: прийдеться їм тільки в селі розпитати дорогу до голови, який порушив родинну рівновагу візника.
XXVІ
Югина прочинила двері ванькирчика, щоб повісити ще теплу хустку, і застигла біля високого кадуба: за стіною глухо бубонів батько, розмовляючи з матір'ю.