— А я не пішла б.
— Пішла. Присилувала б! Думаєш, мало переболіла за тебе? Ходімо ж поїмо трохи та й підемо.
— Добре, мамо, я зараз.
Марійка виходить в другу хату. Югина наспіх складає в скриню вбрання і підходить до стіни, поправляючи волосся.
Щось темне майнуло в дзеркалі — це вона хутчій відчуває, ніж бачить, її вуха повні невколисаних материних слів, задума облягає дівоче серце і вона не чує, як уста шепчуть: «Грицю».
3 темносинього неба покотилася зірка, приснула трьома промінцями і біля самої землі погасла золотисто-зеленавою дугою.
XXІX
Визоріло.
Навіть листком не поколихне глибокий передосінній вечір, і теплі яблуневі пахощі хвилями з двох боків ллються на дорогу.
Село засвітилось розкиданими вогниками. Зрідка перемовляються скрипучі журавлі, дзвякне об цямрину порожнє відро, і пролита на траву вода заспокоїть землю.
Дмитро, оповитий темрявою, поволі роздумливо прямував до сельбуду. Праворуч сильно грюкнули двері у Федори, і два парубки загорлали на подвір'ї протяжливу пісню.
— Тихіше, соколики, — попросив з порога жіночий голос.
Дмитро посторонився, даючи дорогу хлопцям, що вже не бачили, куди йдуть. Гидливо поморщився від міцного горілчаного духу, що неприємно вирвався в пахучий спокій вечора.
«Хоч би дома жлуктали, чорти окаянні!»
З-за рогу вулиці блиснув освітленими вікнами сельбуд, біля дверей не стихав парубочий гамір, блищали цятки цигарок, проскакували клаптики жартівливих пісень і тонули в гомоні. Світло різко вдарило в очі — аж примружився спочатку.
Неясно переливалися фарбами портрети й картини, попереду червоніла широка завіса, ясніше освітлена посередині, в глибині сцени постукували молотки. В перших рядах помітив Григорія, той вклонився і усміхнувся йому довірливою усмішкою.
Пробиваючись на своє місце, побачив: біля Григорія сиділа Югина з Марійкою, і глухе невдоволення уперто заворушилося й не хотіло влягтися на своє місце, хоча й намагався поглузувати сам із себе: «Завидки беруть. Добрий товариш із тебе, що найкращому другові позавидував… Над серцем своїм я господар. Захочу, так стисну, що не здригнеться. Чуєш, мовчи й годі!»
Пішов уперед, не зводячи погляду з хустки, накинутої на плечі Югини.
— Добрий вечір, тітко Маріє, Югино, — вклонився жінкам. йому випало сидіти поруч з Марійкою.
— Вечір добрий, Дмитре, — всміхнулась одними устами Марійка. — Заставила дочка на старість по сельбудах на вистави ходити, — пробачливо глянула на Югину.
— Чого ж? Діло добре. Після праці праведної й відпочити треба, — сів біля молодиці.
— Це воно вам, молодшим, а нам… — та й не доказала, тільки головою хитнула. Була рада, що сидить біля хазяйновитої дитини, тому зразу ж і почала про господарство говорити. Він відповідав поважно, не дивлячись у бік Югини, однак відчував кожен її рух і усміх.
— Озимину посіяв уже.
— А ми коли б через півмісяця вспіли. Правда, на тому тижні Іван має в район за кіньми і реманентом для созу їхати. Не знаю, чи й дадуть? — і водночас хотіла вивідати, чи не осудить парубок, бодай хоч зміною голосу, затії чоловіка. Ні, так само рівно і спокійно заговорив:
— Дадуть. Держава тепер кріпко безкінним помагає. Сказано — своя власть. Хоче, щоб кожен спинався на ноги.
— Еге ж, еге ж, — з задоволенням подивилась на парубка. І все подобалось у ньому: спокійна мова, гордовитий з горбинкою ніс, брунатне довгасте обличчя, темнорусий чуб над невеликим пругким вухом і великі темні руки на колінах, що стільки пересіяли зерна, стільки потримали чепіги, стільки меблі зробили. Поглянула молодиця на Грицька, Югину і зітхнула.
Дмитро допитливо подивився на блідожовтий, посічений зморшками, присушений вид жінки і задумавсь. Бувають такі хвилини, коли людина майже точно довідується, про що думає інша, і в Дмитра сильніше забилося серце, коли відчув, що не Григорій, а він подобався Марійці.
— Великий начальник іде — Петро Крамовий, заступник голови райвиконкому, — перехилився до Дмитра Григорій.
— Отой, що за троцькізм каявся в газеті?
— Він самий, — прошепотів Григорій. — 3 області на район перевели. Проштрафився. Напетляв, накрутив усякого чортовиння.