«Не вмієш свого щастя шанувати, — повторює він, стулює уста, щоб не всміхнутися, і зразу ж хмарніє. — А що мені з того? Як любила його дівчина, так і любити буде, може й до кінця віку не взнає, що зв'язався хлопець з безпутною бабою». Проте не може заховати, що попри неспокій серце його має полегкість.
XXXІ
У сітці Чумацького шляху вже тріпотіли пізні сузір'я, коли Павло Михайлович повертався з комуни імені Фрунзе.
Сьогодні в житті району неабиякий день — оформився перший кущ колгоспів. Він справді веселим зеленим кущем розрісся навколо комуни, роз'їдаючи, відтискаючи ряботиння латаних полів. Живий приклад нового господарювання, повсякденна праця активу, рядових комуністів, районних працівників увінчалася успіхом. І провадити кущову нараду в новому клубі була сама приємність. Крім того, з Москви прийшло сповіщення, що на Всесоюзній конференції комун фрунзівці отримали премію. Район явно ламав рамки пересічної серединки, яку так недолюблював і зло висміював секретар окружкому. Уже не самотній острівець, а невеликий архіпелаг гордовито піднімався над хвилями вузьких зачучверілих нивок. Уже обережний селянин, вздовж і впоперек обмірявши комуну і заглянувши в усі щілини, здивовано розводив руками:
— І що воно за знак? Скажи: своїми ж очима бачив, як кілька років назад у двох землянках вміщалася вся комуна. На цілий гурт три пари чобіт було. По снігу босими ходили. А тепер у хоромах живуть! А пшеницю яку викохали. І назва підходяща — «Тріумф Поділля». По сто двадцять три пуди з десятини вкругову дала. Прямо казка! Не побачив би сам — не повірив би. І знову ж таки трактор не отруює землю, а таку скибу верне, що зразу ж свіжим хлібом пахне.
Ще дослухався до розмов, у серці неквапно, ретельно зважував кожне слово і факт, а потім рішуче, на очах всього села, писався в колектив. Правда, іноді забувався привезти нову шлею або колесо. Одначе сусіди, які навіть знали, що жінка думає зготувати на обід, нагадували про це, і господареві доводилося щиро дивуватися:
— Ти диви! Справді забувся. То баба мені голову задурманила своїми балачками. Як почне торохкотіти — очманієш.
Сувора жива дійсність, насичена героїкою боротьби, переснована трагічними ситуаціями, завзяттям здвигу, невсипущою працею, побутовим комізмом, — все це в усій складності перехресних доріг і стежок поставало перед Савченком, як постає широке світання на пересіченій місцевості…
Бричка кулеметною скоромовкою загуркотіла по мосту. Під містком у потоках шуміла вода; в півсні зітхало млинове колесо; оббризкане сяйвом сузір'їв, воно подзвонювало пругкими малиновими потоками. Усе величезне плесо ставу урочисто ворушило зоряну карту. Іноді риба розбивала гілку сузір'я, і воно довго не могло зібрати докупи обтрушені плоди.
Тиха усмішка затрепетала на сухорлявому обличчі Павла Михайловича. Він бачив, як прибережні зорі, видовжуючись, падали в нові потоки і зацвітали світлим цвітом в повеселілих хатах.
«Як електрична лампочка розгинає, змінює життя. Люди іншими стають. Недарма її прозвали лампочкою Ілліча».
Ясний повів комуни і повів безсмертного передбачення сяяв над ним широким крилом. В цьому повіві вставав ясний завтрашній день.
Недалеко від берега захлюпотіли весла. Сильний дівочий голос сколихнув настояну тишу. Потім з ним побратався задуманий тенор, і пісня в широкому звучанні почала розтікатися над водою. Легко м'айнув човен; темні, наче вирізані з дерева, силуети хлопця й дівчини затремтіли на зоряній доріжці.
— Співають! — Так сказав, наче новину відкрив, спокійний візник. — І хороше співають. Не так, як ми колись…
— Як це зрозуміти, Панасе Яковлевичу?
— Чуєте: сумна пісня. І голоси звучать сумно. Однак вслухайтесь, на душі в співаків нема печалі. А коли ми цю пісню в економії співали — кожне слово, як вдова, голосило. Літа не ті, Павле Михайловичу. За цією піснею моя молодість, мов безплідна камінна гора, устає, а для моїх дітей — там тільки голуби літають.
— Бо молодість лише на нашій землі почалася, — задумався Савченко, пригадуючи свою передчасно посивілу юність. — Що Павло пише?
— Скоро електротехніком приїде. О, чуєте, люди гомонять. Саме з сільради розходяться. Певне, теж про хлібозаготівлю говорили чи про соз або колектив.
Біля плоту в чиїйсь руці крихітним прапорцем замерехтів огник, на мить освітив голови двох селян. Грубувата мова чітко повисла над притихлим ставом.
— Погода ж стоїть як золото.
— Зерно в землю само проситься.
— Значить, наш соз худобу днів через десять отримає?