— Зараз викличемо, — поспішно вийшов у коридор. Звідти задзвонив молодечий голос:
— Я одним льотом. Кур'єрським!
Проворні кроки загупотіли на ганку і затихли в темряві.
— Иона, ти вже дістав худобу й реманент для созу «Серп і молот»? — став на поріг Павло Михайлович.
— Не дістав Не допоміг навіть кавалерійський натиск, — набігла тінь на високе чоло, обсипане чорними кульчиками кучерів.
— Погано. Це тяжке село. Бондареві в першу чергу треба допомогти. Як кваліфікуєш затримку?
— Кваліфікація така, що й сердитися не маєш права: ріст созів.
— Затримка приємна. Але все ж таки затримка. На коли пообіцяли допомогти?
— Днів через десять. Ми не першими стоїмо у списку.
— Зовсім погано. Треба, щоб созівці раніше за всіх засівали поля. Це наочна агітація Бондаря не зобидь. В його селі знаєш, яка куркульня.
— Що можна буде зробити — зробимо. Себе не пожалію. Для Івана Тимофійовича дістав трохи пшениці з учбово-дослідних ділянок сільськогосподарського інституту. Зрадіє чоловік Подивися, що за зерна! Із бронзи литі, — висипав з пакуночка на вузьку долоню червону розсип.
Павло Михайлович, стримуючи дихання, нахилився над нею.
— Хороше, хороше зерно. Ось чим наше поле снить… Вдовам і сиротам закінчили хліб збирати?
— Закінчили. Комсомолія за це всіма силами взялася. Особливо відзначилися дівчата з Новобугівки: Югина Бондар, Софія Кушнір і Василина Підіпригора.
— Славні дівчата. Бачив їх у райкомі при врученні комсомольських квитків. Йона, можу тебе порадувати: фільм «Бессарабська комуна» будемо демонструвати в кожному селі. Знаєш, скільки він думок викликає в селян? Вчора спеціально сидів у івчанському клубі. Захват увесь зал охопив.
— Шматок життя, Павле Михайловичу.
— Вірно, це шматок життя. Після сеансу підійшла до мене ціла делегація селян. Виступив один наперед, сам увесь у зморшках, руки чорні, міцні, мов коріння, груди як у молотобійця, а очі надією палахкотять.
— Дорогий товаришу, і це не туман ми бачили? Не підкрасили картину? — питає.
— Правду не треба підкрашувати, — відповідаю.
— Ех, і життя у людей… наче свято. А може все-таки в картину підпустили трохи туману?
— Поїдьте — побачите. Це ж недалеко; од Крижополя яких-небудь двадцять кілометрів.
— А таки поїду, — рішуче махнув головою. — Коли хоча половина правди живе в картині — зразу ж пишуся в колектив.
— Значить, запишеться і других за собою потягне. Як його прізвище? — витягнув Йона з гімнастьорки невеличкий блокнот. — Денис Хоменко? Знаю, знаю. Велика сім'я у чоловіка, жінка нещодавно померла. Я вже з нього очей не спущу.
— Не спускай. Толковий селянин.
На вулиці загомоніли голоси.
— Ідуть меліоратори.
— Як вони тобі? — запитав, знаючи товариську вдачу Йони: легко знайомитися, здружуватися й вірно оцінювати людей. Не було ні одного села, ні одного хутора в районі, де б Йона не мав приятелів, де б він не був жаданим гостем і порадником.
Коли ж наставала осінь і перехресні голоси дівчат засипали весільними піснями усі вулиці, Йона мусив мало не кожної неділі виїжджати у села, інакше кревно зобидів би своїх Друзів.
— Мало сподобалися. Вузенько дивляться на світ. Доведеться пощипати їх. Особливо старого, — це, здається, спецзадавака. Він і землю і науку може, мов глечики, прикрити папірцями. До того ще якісь сумніви гризуть старого. А які — не вхопив, — неохоче відповів Йона. Неприємні згадки пересмикнули йому рухливе обличчя. — Молодий — нічого хлопець, тільки несміливий, очевидно за авторитети обома руками тримається.
Меліоратори увійшли до кабінету.
— Олег Фадейович Чепуренко, — гордовито відрекомендувався немолодий огрядний чоловік. Масивна лобаста голова його звужувалася донизу і закінчувалася конусом бляклої трав'янистої борідки.
— Володимир Слободенюк, — поклонився худорлявий юнак з великими задуманими очима.
— Просимо, сідайте. Як вам їздилося?
— Даремно вбили час. Ваш заврайземвідділу великий оптиміст, — заколивалася на білій сорочці борідка Олега Фадейовича.
— А ви великі песимісти?
— Ні, ми люди реальності і точності.
— Так це зовсім добре.
— Непогано, — зверхньо погодився Чепуренко. — Наука любить точність, а не всякі поетичні потоки.
Слободенюк поморщився. Йоні здалося, що молодому спеціалістові не раз доводилося чути цю менторську сентенцію з уст старшого колеги.
— Всяка наука, коли вона наука, поетична, — обережно поправив Павло Михайлович.