В ту ніч Марійка довго не могла заснути, переверталась з боку на бік, задумано дивилась у вікна, зітхала.
— Чого не спиш, стара? Молодість згадала?
— Ет, помовч собі. І досі не засне, — незадоволено відмахнулася.
— Чи, може, про Дмитра думаєш? — пробубонів примирливо.
— Про Дмитра, — призналася тихо, наче Югина могла почути з другої хати.
— Думай, думай, а я посплю за тебе.
— Іване, як ти гадаєш, спроста Дмитро приходив?
— От дурна баба, чи я в його голові побував? І скаже таке.
— По ньому бачу — до Югини приходив.
— Авжеж не до тебе.
Марійка замовкла, а потім торкнула рукою плече чоловіка.
— Іване, а коли він справді схоче старостів заслати?
— І чого ти причепилася? Коли, коли… Маєш собі Гриця, ще й Дмитра захотіла? Чи не тлусто буде?
— Відчепись зі своїм Грицем! Що ти за чоловік — слова тобі не скажи. Батько ти своїй дитині, чи ні? Я всією душею чую, що недарма Дмитро прийшов — такий спроста через поріг не переступить.
— Це ти правду кажеш. Породу їхню, горицвітівську, знаю. Таким і небіжчик Тимофій був.
— Господар! Справжній господар. Ремесло в руках має. Життя мозолем своїм добився. Земля вироблена. За таким жінка добряче проживе. І собою вдався — чим не орел? Так і стоїть мені в очах.
— Гляди, ще не влюбися в нього замість Югини… Довго ще Марійка не спала, і коли заснула, уві сні бачила — побивались за її дочкою і Дмитро, і Григорій.
XXXІV
Вітер, неначе підбита птиця, прошумів спросоння в листві вишняків, здригаючись, вдарив крильми по вузенькій стежці і відповз у рів.
Вечір наливав колиски долин парним молоком, тихо гомонів у пересохлому бадиллі високої кукурудзи, ледве чутно, звиваючись, переходив з поля на поле. На темнопопелястому небі бродили димчасті пошматовані хмари, і повітря тремтіло набряклим вишневим глеєм.
В селі, за городами, водночас спалахнули два вогники, і коли Дмитро відірвав погляд од них, стежка стала ще чорнішою, обриваючись зразу біля ніг. Заглиблений в свої думи, він не чув, як навколо нього сумовито гомоніли сплетені гілки дерев, тихо роняючи листя, не чув, як било по руках важким волоттям просо, і тільки інколи, наче спросоння, долітав з лісу передосінній гомін неспокійної птиці.
Як він любив би свою Югину! Як він любив би її…
Не пожалує нічого для неї, аби життя було, як у пісні співається.
І з далекої давнини, під тихий біг думок, низько обзивався чийсь грудний голос, що запам'ятавсь, як запам'ятовується навіки клаптик дитинства, огорнений сердечним теплом і світлом:
Тільки про таку, нічим не затінену любов думав Дмитро, уявляючи дівчину, яку назве своєю нареченою. І завжди з прихованим презирством він дивився на чоловіків, що ходили по чужих молодицях, а таких жінок бачити не міг.
«З жиру казиться. Заставить би її робити, щоб кожну ледащу кісточку в тілі почула, тоді б перестала дуріти». І хмурячись, мовчки проходив, мов то було порожнє місце, повз жінку, про яку йшла недобра слава.
Суворі погляди на честь увійшли з материним молоком в його душу; не порушила їх перша зелена юність, і тому надалі вони ще більше зміцніли.
«Одружитись — не перекрутитись. Отож таку пару вибирай собі, щоб потім не було тяжко ні на душі, ні на людях».
…Як він любив би свою Югину… Чому ж свою?.. Попадеться щастя Грицькові. Ні, не попадеться. Він силоміць його розірве. Хіба Шевчик зуміє пошанувати її? Він ще не знає до пуття, що таке кохання. Зустрінеться інша хороша дівчина — за нею хвостиком потягнеться… Були ми друзями, а тепер від дівчини не відступлюсь.
Він рішуче і зло ступає в темряву і ледве не налітає грудьми на жіночу постать.
— Дмитре! — і чиїсь теплі огрубілі пальці ніжно пробігають по його правій руці.
— Марто, — пізнає по голосу і, примружившись, поволі оглядається навколо. Мовчки відійшли від стежки, стали під старою розлогою черешнею і зітхнули водночас.
— Разом про одне подумали, — невесело всміхнулась Марта.
Не знав, що відповісти, і тільки рукою перебирав її пальці, дивився в тьмяно окреслене обличчя, дорисовуючи в пам'яті такі знайомі і дорогі колись риси.