— Еге ж, дуже… Тільки…
— Що ж, кращої невістки мені, либонь, і не відшукати… Тільки бійка, Дмитре, пом'яни моє слово, до добра не доведе, — відчитує, гасячи світло і ледве стримує радість: син її не хворий, не скалічили Барчуки, не прибили, не притовкли. Тільки натура така трудна, камінна — що в іншого за вітром через кілька тижнів піде, в нього роками тримається. Ох, як воно все… — Усміхається в темряві і зразу ж спокійно засинає.
XXXІX
Землемір, чіпкий дідок, з зеленкуватим вузьким клином борідки і підстриженими прокуреними вусами, вткнувся короткозорими очима в кряжисту постать Івана, і його рука довгастим човником вскочила в міцні вузлуваті пальці.
— Так це ви, можна сказать, Іван Тимофійович Бондар… Землемір… Кхи-кхи. Чортів кашель. Тьху… Карпо Іванович Мокроус.
Ледве помітно всміхнувся Іван. Вийшло: «землемір кхи-кхи, чортів кашель. Тьху». Так і запам'ятав чудернацьке прізвище, шанобливо тиснучи руки з колючими сивьми волосинками на пальцях. Обережно, поперед себе, поніс до хати теодоліт, а Карпо Іванович підхопив з землі протертий чемодан і задріботів тонкими ногами за Іваном. У хаті, витягуючи тонку шию, швидко скинув пальто. Почав потирати руки і заходив з кутка в куток. З-під чорного піджака різко випирали трикутники лопаток, то наближаючись до хребців, то різко відскакуючи вбік.
— Можна сказать, відіб'ємо завтра вам благодатної земельки на горбку. Знаю, знаю її. Це споконвічне князівство Варчуків. Як він? Ще ворушить ногами? — допитливо примружив праве око.
— Цього довбнею не доб'єш.
— А як ви думаєте, Іване Тимофійовичу, чи вони нам побоїща не закачають? — впритул підійшов до Бондаря, поблискуючи по-дитячому безпорадними короткозорими очима.
— Думаю, ні. А втім, хто його знає. Опасаетесь?
— Це я, можна сказать? Самого чорта не боюсь, — вигнув сухі груди. — Тільки свого інструмента жаль — дорога штучка, того й дивися, щоб не потрощили, — погладив рукою лаковані ніжки теодоліта. І раптом, чогось сердячись, вдарив кулаком в кулак: — Чортові баби, так і норовлять допастись до нього. І видумав біс, можна сказать, таке зілля. — Почав виймати з чемодана карту села.
— Ви може до вечері перекусите що?
— Не відмовлюсь, не відмовлюсь. Можна сказати: їж, поки рот свіж, а як зів'яне, то й сова не загляне, — задоволено і дрібно засміявся…
— Чи вам молока чи пряження зготувати?
— Можна, можна і пряження, і молока, а коли є борщ, та ще й з квасолькою, — ніяк відмовитись не посмію.
І згодом Іван не міг відірвати здивованого погляду від землеміра: такий тобі миршавенький дідок, однак, покашлюючи і пирхаючи, їв за трьох молотників — наче за спину кидав. А в усіх урочищах розбирався так, ніби виріс у їхньому селі…
Ранок випав туманний; під копитами коней стріляло стужавіле болото і нависало розбухлою кашею над глибоко втиснутими слідами.
Карпо Іванович Мокроус не схотів їхати на возі: худобі тяжко. Доручив доглядати теодоліт Варивонові, а сам попрямував понад греблею, по-пташиному скачучи з протоптаного ногами одного округлого гнізда в друге. Широкі, підкачені холоші все густіше вкривалися бризками болота, проте землемір найменше турбувався такою халепою, навіть якусь пісеньку мугикав.
«Побачимо, якої ти заспіваєш, коли на горбок Варчукове кодло збіжиться», — усміхнувся в цурпалки вусів Іван Бондар, слідкуючи за вузькоплечою постаттю. Що на горбок збіжаться всі, кому тут належала земля, він не сумнівався, тільки не знав, чи дійде до бійки, чи закінчиться погрозою і лайками. Пригадав побіліле обличчя Марійки, її прохання, щоб коли що — гнав коней в село, не встрявав у бійку. І відчув, як весела дрож пробігла тілом, несучи за собою завзяту і насторожену силу.
«Шкода, що Мірошниченка нема — в район викликали.
З ним безпечніше».
На другому возі розгонисте сміявся Степан Кушнір, і пужак дрібно тремтів у червоній руці. Посмоктуючи цигарку, шекерявив якусь побрехеньку Полікарп Сергієнко, по-вулишному «Побрехенька», незавидний сухорлявий чоловік з загостреним припушеним обличчям і довгими вусами. Невдача либонь чи не з самого народження переслідувала чоловіка. Родився він на полі пана Колчака в родині невилазних наймитів. Його мати старалася за тринадцятий сніп заробити трохи хліба, щоб як-небудь прогодувати шестеро дітей, що, мов жорна, мололи всякий харч і світили чорним тілом по всіх вулицях села, басуючи на хворостинах. Не дуже, видно, зрадів воловик Явдоким Сергієнко, коли до нього примчали на випас двоє старшеньких, і чорнява мазуха Оленка, захекавшись, радісно сповістила: