— У забої, надісь, вугілля більшими скибами одколупував кайлом. Ач, потрощило їх, мать його бабка родила!
Шамотнявий ззаду підтримував:
— Еге ж, добрий плуг більші скиби поодворочує на царині. От чортове меливо на нашу голову.
Ключ посувався усе повільніше, іноді на скілька хвилин зовсім зупиняючись і передаючи один одному дрючки та дошки, щоб замостити небезпечне місце. По цих дошках рачки перелазили люди, задні знов передавали частками поміст уперед і так посувались далі в невідому долю:
«Що буде? Ой, що буде?»
Знов несподіваний сплеск і пронизливий крик. Не стало молодого Остюка.
«Не врятувала хлопця батькова філософія», — мельконуло в ротного, що був недалеко.
Гомоном пройшло по ключу:
— Вертатись! Хай йому чорт! Всі загинемо. Не підемо далі. Сили немає.
— Куди вертатись? Адже середина. Що назад, що вперед — однаково. То вже краще вперед, до своїх. Може, допоможуть. Рушай, не стій! Бач, краще стає.
І справді, далі було трошки краще. Призвичаїлись, приловчились люди до незвичної ходи. Ставали знов більші, міцніші крижини. Прискоряв ключ свої рухи, хутчій посувавсь до рятункового берега. Ось він уже ніби темніє в далині. Спокійніше стукає серце, легшають подихи.
Гнівний вигук Величка спереду спиняє рух:
— А мать твою бабка родила — вода!
Тривожно з голови до хвоста:
— Де вода? Яка вода?
Передні наближаються до поводиря — Величка й застигають у невимовному одчаю.
Рятунку немає!
Всі нелюдські зусилля, вся одчайдушна спроба перейти криголом пропали намарно.
Спереду чорніла широка смуга крицевої води — як там, на острові. З-під крижин вихоплювалися піняві хвильки, іноді відламувались окремі шматки й швидко зникали в пітьмі, кружляючи на Двиновій течії.
— Як це? Чому це?
Де-не-де поміж крижин стриміли якісь кілки й пояснювали чергове лихо. Тут проходила дротяна загорода перед другою лінією закопів — перша була геть залита, як і Драйкройцен. В неї уперлись, як там у сосни, могутні крижини, врилися, вп'ялися краями в землю й створили своєрідний забор, за яким ішла чиста смуга води.
Величко спустив туди лату.
— Вище голови. Вброд не підеш. Плисти — не всякий уміє, та й задубієш одразу.
— Вбійник! Облуда! Це ти нас сюди затаскав. Сиділи б на острові — лиха не знали.
— Хлопці, назад чимдужче! Тут ходу немає.
Передні лізли на Величка, загрожували кулаками, дрючками. Коло нього став Шамотнявий і підвів лату:
— Хто підійде — голова на гамуз!
Задні не йняли віри і сунули ближче, підповзали до краю льоду і безнадійно, завмерши на хвилину, теж починали галасувати.
— А де ротний? Це він, сукин син, командував: «Злазь, рушай!» У воду його, хай сам рушає ракам на сніданок.
У руці ротного зачорнів револьвер.
— Сім куль — сім смертей. Підходь, хто перший?
Гвинтівок не було — довелось відступити. Ляснув постріл.
— Чого стріляєш? Вже ж не чіпаєм.
— Дурні! То до своїх, щоб звернули увагу.
Над головами проспівала куля, друга. Впали на лід, ховались за нагромаджені з краю крижини.
— Звернув увагу, щоб йому в'язи звернуло! То німці, тепер свої перестріляють.
— Агов!— кричить, як у лісі, Шамотнявий. — Не стріляй! Свої. Лодку давай!
— Лодку давай! Лодку! — підхопили хором інші.
— Не кричи! Не кричи! — зашипіли другі. — Знов німець почує, як бабахне...
— Звідси вже не почує, а почує — не вцілить. Адже добра верства.
— Гукай, гукай! Хай свої почують.
— Ло-одку! Гей, варто-овий! Ло-одку!
На березі теж загомоніли, щось вигукуючи.
— Тихше, хлопці, хай один кричить, скорше порозуміємося.
Незабаром із другої лінії закопів, з гори, спустилось до води скілька салдат і тривожно забігали берегом. Скрізь — і по течії, і проти течії Двини коло берега на скількадесят метрів розіллялась пінява смуга холодної води і відділяла берег від крижаного забору. Перейти не було де.
— Жадної лодки нема, — почулась сумна відповідь, — які були, крига знесла, потрощила.
Хтось скинув раптом шинелю і, широко махнувши руками, плюснув у воду. Юрба тихо охнула й утопила очі в чорній постаті, що безпомічно ще скілька разів махнула руками в воді й беззвучно щезла в пінявих хвилях, не пропливши й десяти кроків.
— Загинув... Що робити? Ой, що робити?
Тепер було так, як на острові перед вирядженням у небезпечну путь. На крижаному заборі, мов гави круг ополонки, сиділи довгим шерегом люди, мовчки дивлячись збезнадіяними очима на чорну смугу, що відділяла їх від життя. На березі темнів другий шерег салдатів, безпорадно метушився, не тямлячи, як допомогти товаришам.