Побачив це Петрик і кинувся до білого сміхотливого клубочку. Миттю перебіг вулицю, схопив Фаню на руки й виніс її з-під самісінької кінської морди.
Але чи то голоблею, чи то колесом таки штовхнуло його — і ось лежить тепер хлопчик з компресами на нозі, не може якийсь час ходити.
А знадвору чути, як туркочуть над містом величезними білими бабками аеропляни, як у суголосний хор зливаються маршеві пісні, як чітко крокують військові частини, ідучи на парад...
Очі Петрикові сповнюються сльозами. Він не може їх стримати, і вони солоним струмочком течуть по зблідлому журному личку. Мов крізь туман, ледве бачить він, як поволі одягається батько, збираючись на маніфестацію. Вчора зранку ще обіцяв він узяти Петрика з собою.
— Йтимуть залізничники повз нас — і ми до них пристанемо. Коло воріт дожидатимемо своїх. Дивись-но — не проспи.
Не проспав Петрик, та не йти йому разом із татком. Гірка образа ще дужче стискає горло, видушує звідти хлюпотливі звуки.
— Чого плачеш, Петрику? Боляче? Перемінити компрес?
— Н-ні... жалько.
— Чого тобі жалько, сину?
— Себе жалько. Що не піду...
— Нічого, Петрику, підеш іншим разом. Щороку справлятимемо Перше травня й щороку святковіше буде воно. Ти ще малий, нагледишся.
— Я сього-о-дні хоті-ів. Там ве-е-село. А нога-а болить.
— Нічого, Петрику, це почесний біль. Це як на війні поранено. Не плач, сину. Перейде...
На батьковому обличчі лягли тіні якогось смутку. Немов щось невеселе згадав.
Він підійшов до вікна й широко прочинив його. Мов танцюючи, ввірвались у маленьку кімнатку звуки бадьорого маршу:
За військовою частиною темніє робітнича кольона. Червоний прапор полоще на чолі, золотими літерами на сонці виграває:
Майстерна рука вигаптувала на прапорі паротяг, а на ньому за машиніста — Ленін.
Пильно вдивляється в далечінь — людське майбутнє.
Це йдуть залізничники. Батько Петриків уже бачить знайомі обличчя, відрізняє знайомі голоси товаришів:
Він увесь висовується з вікна, наче плигнути хоче туди, між сині й чорні блюзи товаришів. Губи ворушаться, повторюючи беззвучно знайомі Франкові слова:
Могутні погрозливі розкати пролетарського гімну, здається, ось-ось розірвуть маленьку кімнату, винесуть звідти, мов на крилах, усе живе туди, в багатотисячний робітничий похід.
Петриків батько одривається від підвіконня і сквапно хватає кашкета.
На обличчі урочиста піднесеність. Очі горять завзяттям, одвагою.
Раптом вони спиняються на ліжкові, де, згорнувшись у клубочок, зіщулилося маленьке Петрикове тільце. Личком припав до подушки. Худенькі плечики здригують від придушуваних риданнів. Рученята хапливо цуплять край плохенької ковдри.
Батько спинився.
Постояв. Тихо почепив кашкета на гвіздок і обережно сів на ліжко коло Петрика.
— Сину, не треба! Я буду з тобою. Втишся.
Не відразу це вдалося. Образа була надто болюча, надто вразлива.
Де ж пак: пропустити таке свято, лишитися самому, коли все місто на майдані, все місто поломеніє в прапорах, купається в піснях і музиці!
Отак може скривдити доля! І за що? За що? Горе щоразу наново стискує Петрикові горло, і він не може дивитися на батька, він знов ховає личко в подушці. Такий жаль на себе, такий жаль!
Шорстка батькова рука ніжно гладить його біляве волосся.
— Заспокойся, сину! Ось заспокойся-бо. Оповім тобі, як колись я так само плакав з образи й досади.
Батько плакав з образи й досади? Батько плакав? Отакий мужній, суворий, великий, паче з металу скутий чоловік — і плакав? Неймовірно! Батько жартує. Цього не могло бути.
Петрик крізь пальці, розмазуючи по щоках солоні сльози, дивиться на батька зачудованими очима.
Батькове обличчя серйозне, задумане. Очі дивляться кудись немов далеко-далеко, пірнаючи в давні спогади. Губи суворо стиснені.
— Розкажи, тато, що тобі було скоїлось? Мабуть, дуже боляче, що ти плакав?
— Боляче, синку, ой, боляче... Слухай тихенько, яке мені було колись свято.