Надумався так: коли вже доведеться в полон іти, застромлю собі в рот, ногою гачок натисну — не візьмуть живого...
Так вирішив, а сам чимдужч плазую, як собака з перебитим задом. Вже й болю наче нема — одна думка: якнайскорше до станції, до своїх, хоч так, щоб голос почули.
А там, чую, паротяг ворушиться, по станції, видно, вагони збирає. Далеко вночі чути, як дихає важко машина, як гуркотить на скріпах колесами.
Зачули, мабуть, той гуркіт у містечку і білогвардійці.
Гохнуло щось в далині, а потім — шу-шу, шу-у, шу-у — летить гарматень та як гупне десь півкілометра назад мене.
Я так і прикляк до землі, та не встиг і спам'ятатися, як другий гарматень летить, вогняним фонтаном на шосе спалахує.
Ніде сховатися. Гола, рівна земля, тільки рівчачки неглибокі наобабіч шосе. Скотився туди й лежу, трусюся, мов щеня закинуте...
А ворог добре ціляє: один по одному гарматні вздовж шосе лягають та все ближче до мене...
Триста метрів, двісті, сто...
Ось черговий упаде саме коло мене — і годі мучитись, прощай життя!..
Аж похололо, заніміло всередині. Язик, горло, губи сухі стали, мов ремінчаті. Очі заплющив, а в них колесом сяйво якесь миготить, міниться...
Ж-жах! Розірвалось десь спереду, і дрібні камінці — на спину, на голову. Буду живий! Перелетіла смерть...
А так було прикро, образливо стало, що загину отам по-дурному, що вб'є мене, вже пораненого, недалеко збавленої станції, де товариші, жінка і ти, любий Петрику, — так образливо, такий жаль мене взяв на себе, що я вже тоді мало не заплакав. Не було тільки часу: щойно стисло в грудях, засвербіло в горлі — аж тут і набій вибухнув. Відлягло тоді...
Блискучими очима дивився Петрик на батька, переживав його пригоди, порівнював:
— Це, тату, як зі мною вчора: і подумати нічого не встиг, як візник налетів. Так і покотивсь я по бруку. Тільки я плакав. А ти, тату, коли ж ти плакав? Ти ж тоді врятувавсь?
— Та вже ж, сину! Адже бачиш мене живого й здорового... Врятувавсь я тоді швидко. Після того набою, що страху мені завдав, стрільнув ворог іще кілька разів — уже по самій станції влучив. Останнім гарматнем у самісінький станційний будинок поцілив. На тому й заспокоївсь. Боявся, видимо, що ми по шосе наступатимемо на містечко — ось і обстріляв дорогу, щоб йому стріляло під усі ребра!..
— Та як же ти врятувався? Мабуть, ешелон не встигли відправити, не квапились? — запитав хлопчик сумного батька, що сидів тепер кінець столу, зіпершись на долоні й похиливши голову від журних споминів.
Маніфестація пройшла десь далі. На спорожнілій вулиці була тиша, тільки десь угорі глухо турчав аероплянний мотор та здаля басовито гула промова з голосномовця.
— Що, Петрику? Так, так: на станції наші квапились, злякавшись обстрілу. Але я догадавсь: узяв гвинтівку й почав раз по разу стріляти в повітря. Наші подумали, що ворог узявсь наступати, і вислали розвідку. Я до неї обізвавсь, і мене принесли на станцію.
Знов замовк батько, пригадуючи давноминулі картини, вразливі події.
Встав, машинально пройшов по кімнаті, машинально сів на ліжко і поклав шкарубку руку синові на голову. Мов не тут батько, мов перенісся ввесь туди, на далеку, беззвісну станцію.
— А коли ти все ж таки плакав? — тихо, несміливо спитав Петрик, почуваючи, що торкається болючої, роз'ятреної рани.
— Там, сину, вже на станції... Мене принесли непритомного — поки несли, знову кров цівкою пішла — і поклали в вагон з іншими пораненими. Один гарматень особливо багато шкоди заподіяв — той, що в будинок влучив. Побив багатьох...
Лежу я, нічого не чую, нічого не знаю. Коли паротяг вагона штовхнув — причеплював, либонь, до поїзда. Від штовхунця того мене качнуло, і я боляче вдарився пораненою ногою об свого сусіду — покотом у товаровім вагоні лежали.
Різкий біль до пам'яти привів. Чую — стогін навкруги. Клятий паротяг усім болю завдав. Темно, не видно, хто стогне.
Питаю сусіду:
— Чи я, часом, не вдарив?
Мовчить сусіда, не обзивається. Лапаю його рукою — його рука коло моєї лежить, холодна, задубіла. Мертвяк.
Одсунувся я трошки, щоб знову не вдаритись, сам кричу:
— Гей, хто там на колії живий? Дайте води пораненим та світла якого.
— Почекай, товаришу, — хтось відповідає, — ось складемо поїзда — все буде. Треба ще жінок та дітей забрати, поб'ють білі, як залишимо.
І справді, думаю, як це твоя мати, Петрику, та ти в мене з пам'яти випали? Чи ж не за вас я бився, муки приймав, а тепер тії муки ввесь світ заступили.