Та й червона хусточка робітниці ніби вицвітає, блідне, коли він наближається до неї, — так шаріє кровистим полум'ям її незаймане обличчя, так іскряться неприхованою радістю очі. Вони мають побратися, — це вже конче вирішено. Щаслива життьова путь мариться Насті. Він, такий сміливий і розумний, поведе її, юну комсомолку, товариською рукою допомагаючи стати серед рушіїв могутнього творчого руху. Як треба буде, вона піде на будь-яку жертву заради нього... Ні, хіба ж можна таке комсомольці говорити? Звичайно, не заради нього — заради... Але ж і він такий любий, такий хороший.
Млосна ніжність оповиває всю істоту Настину м'якими обіймами, і вона недобачає, як ллє прозору рідину в уже сповнену до краю сулію і як розпливається долі масними плямами олія.
— Що робиш, Настусю? — застережливий та разом ласкавий голос вертає дівчину до дійсности. Вона хапливо висмикує переповнену лійку з сулійного горла і встромляє її в сусідню порожню посудину. Її руки обливає масна рідина, але Сисой не зважає на це й міцно пригортає дівчину до себе. На губах у в обох їдкі м'ятні випари, але вони забувають про це і проз вільгість губів почувають свіжі, молоді зуби.
— Отак би й задушив тебе!
— А з ким би тоді жив? Пусти, навіжений, бо вимащу! Ще й побачать, — кидає полохливий зір у віконце, що виходить з цієї маленької кімнати на двір, де завізно від цілих валок селянських возів — чергового щоденного транспорту м'яти.
Сисой стежить за її очима, і йому ввижається, ніби в віконці мигнула якась тьмяна постать. Випростовується, спалахкує гнівом:
— Наче на п'ятах хтось ходить. Примара чортова!
— Що ти, любий? Яка примара? — лякливо запитує дівчина, здивовано поглядаючи на суворо стиснуті брови, на різку зморшку на лобі.
— Нічого, Настусю... Так, увижається казна-що. Неначе вистерігає мене якийсь тип.
Стурбована порада:
— Дивись, мо', й справді якийсь куркуляка хоче помститись. Адже радгосп мало їм добра дає.
Сисой уже заспокоївсь і роздумливо каже:
— Так. М'ята багато бідареві допомагає, недурно її демократичною рослиною звуть. Є чого глитайні ремствувати.
— Тобі шана за це, — ніжно пригорнулася Настя. Тепла хвиля пробігла по жилах, пристрасно допавсь Сисой до рожевих губ, одриваючись на мить, щоб гарячково прошепотіти:
— Прийдеш? Прийдеш сьогодні?
Десь близькі кроки — і Настя нашвидку пригладжує зім'яту червону хусточку, а вона така бліда супроти розпалених щік, супроти іскристих зіниць, що без слів кажуть:
— Таж прийду. Хіба можу не прийти?
А Сисой повертається з удавано діловим виглядом, заклопотано ніби зазирає в лійки і наказує робітникові, що зайшов був до кімнати, принести ще якусь пару порожніх посудин.
Той бачить попідстінню цілий шерег ще неповних сулій, здивовано знизує плечима, але кориться наказові й неохоче йде із кімнати.
— Бачиш, який ти! — попрікає крізь придушений сміх дівчина. — Мало не засипались. А ще завідувач: цілується з робітницями по кутках. Дивись: бюрові осередку перекажу.
— А я перекажу, що ця робітниця олією долівку мастить. А ще комсомолка — не вміє державне майно берегти.
— Ну, йди вже, бабію бабієвичу, не заважай працювати!
— А ти слухай, що начальство каже: прийдеш увечері?
— Ой, бюрові перекажу, ой, перекажу!
Жартує дівчина, а самій так сумно стає, коли лишається на самоті, така злість бере на ті краплини м'ятні, що поволі, ледь-ледь крапають, ніби навмисне віддаляючи побачення.
І не знати: чи то перше палюче кохання, чи їдкий м'ятний пах навертає сльозинки, і чи то сльози радости першого дівочого щастя, чи сльози жалю, що так довго, так безкрайньо довго тягнеться клятий час. Ой, несила діждати — і падає шкляна лійка з тремтливих рук на поміст. Різкий дзенькіт шкляних дріб'язків гостро коле злякане вухо, мов сигнал на якусь небезпеку.
Настя низько схиляється, збираючи розбите на гамуз шкло. Губи зблідли, на них неприємні, їдкі м'ятні випари.
Сисой ішов двором і нервово торгав чорну борідку. Серце ще напружено гнало збентежену кров, і вона теплими хвилями билася в дужих м'язах, стукала в жилках на скронях.
— Гарне дівча! Добре буде з нею. Любить так наївно, самовіддано. Ось тільки бороду мою зневажає, — посміхнувся, згадуючи, як сіпала була вона його за цю чоловічу ознаку і примовляла переконливо:
«Ну ти ж молодий, ну на що тобі оця цап'яча прикраса?»