«А от хочу старим виглядати, поважнішим...»
І справді поважно, по-хазяйському виступає поміж селянських возів, що сірими копами вкрили ввесь просторий двір.
Раптом відчув щось неприємне між плечима, наче шкрябає щось, торгає холодними пальцями, кличе — обернись!
Обернувсь-таки, і здалося, ніби десь далеко з-за воза визирнула чиясь голова в баранячій шапці й гостро вколола лихим оком.
— Знов тая примара! Та що ж воно ввижається, бодай йому добра не було?!
Швидкою ходою туди, де манячила була бараняча шапка,— аж там вже нікого нема. Гніда, сливоока конячина хрумкає сіно і нетямущим вогким поглядом довірливо позирає на збентеженого Сисоя. І вуха в неї розчепірчені широко, немов в ослюка, наче й слухати їй що-будь ліньки, наче насторожуватися ні на що аж ніяк не треба. Життя йде своєю ходою, а вона — хрумкає сіно.
«Чи не страхополох я, — вилаявсь у думках Сисой. — Ну, чого збоягузив? Кого шукаю?»
Пішов додому, соромлячи себе, але десь у глибині сидів шашіль і точив ненастанно свідомість, турбував якоюсь невідхильною небезпекою.
Узяв газету — нудно, плигають чорні карлючки перед очима, свідомість не нотує того, що подають очні нерви, не в'яже окремих слів у думки, в речення.
Уже звечоріло, і в вікно видні кострища, що розвели селяни внизу, біля ставу. Певно, здалека приїхали й хочуть тут підночувати, щоб уранці тягти по світлому додому. Жовтавими гадючками в'ється між темних вербин полум'я, і химерними тінями ворушаться біля нього селянські постаті. Хто підкидає хмизу, хто щось мішає в казанку.
Сисой довго дивиться в вікно, пильно приглядаючись до темних постатів.
Зіщулені очі починають боліти, в них миготять швидким колом промінясті зірки.
— Та чого це я? Гайда до роботи! — раптом гонить невтомного шашеля Сисой і причиняє віконниці, наче вони відгородять його від непокійних думок.
Розгортає радгоспівські книги і намагається зосередити увагу на річному звіті. Цифри плигають розхристаними рядками і ніяк не підсумовуються, не набувають реального змісту.
— От добра б йому не було! Рознервувавсь до краю. Хоч би Настя мерщій прийшла.
Підвівсь і почав міряти важкими кроками кімнату з кутка в куток.
Як домовина кімната — несила бачити це сліпе вікно. Підійшов і знов відкинув віконницю.
І знов біля ставу, під темними вербинами жевріє багаття і витанцьовують мовчазний танок химерні тіні людей. Тільки це вже не селяни, не мирні вози з м'ятними чувалами. Ні, це в лісовій гущавині повстанський загін ховається від гетьманського війська. Це стоять кулеметні тачанки, а коні майже ніколи не скидають з себе кульбак, тільки коли-не-коли верхівці попустять їм трохи попруги. Метушливі тіні повстанців крутяться коло вогню, як нічні метелики, і не знають, що той огонь зраджує їх, що ось ворог виглядає з кущів, оточує червоний загін, лагодиться його знищити, залити димливою кров'ю лісову галявину.
Ах, оці спомини, ці жахливі спомини! Чого це пнуться в голову сьогодні? Як тоді розірвалася перша сигнальна бомба...
Короткий стук у двері так зійшовсь із нервовою ходою Сисоєвих спогадів, що він увесь на мить похолов і по-чудному високим, тремтливим голосом скрикнув:
— Хто, хто там?
— Це ж я, одчини!
Перед Настею бліде обличчя в чорній рямці бороди й волосся. Стурбовані очі з поширеними зіницями вдивляються пильно в пітьму поверх Настиного плеча, немов угледіли там щось жахне.
— Що з тобою, чого ти такий?
— Не знаю. Мабуть, оці випари отруйні, шкідливі. Голова болить.
— Чому не обіймеш? Який ти... нечемнюго!
— Знаєш, Настусю, поїдемо звідси десь далеко, в Росію, на Сибір...
— На батьківщину захтів? А я ж думала — принатурився зовсім на Україні. Та чого їхати, коли ти так любиш радгосп, завод? Чим тобі тут погано?
— Отже погано стає, Настусю... Мабуть, тому, що людина завжди кращого шукає... Та й тебе шкода коло тої отруйної м'яти...
— Чи ба! Сам колись казав: іди на завод, ставай за робітницю, годі з курями панькатися, а тепер...
— А тепер моторошно мені щось стало, непокійно і за тебе, й за себе. Наче насуває якесь лихо немилосерде, невідхильне, як сама смерть.
— Та що ти, любий? Не лякай, не турбуй.
Пестила, ласкала, як мати малого. А він, великий і дужий, стояв навколішках перед маленькою ніжною дівчиною, поклавши голову на м'які теплі стегна, а вона гладила його чорне волосся і вгамовувала біль пестливими словами, повільними оксамитовими руками.
І наче вщухав біль, ховавсь кудись клятий шашіль. Сисой пригортав міцніше дівоче тіло, жадібно вкривав гарячими цілунками обличчя, шию, плечі, груди, соромлячи й дивуючи дівчину, незвиклу до проявів пристрасного чоловічого почуття, пробуджуючи і в ній теж гарячкову жадібність.