В нарисі ж «Листи...» М. Сумний має справу ще й з художнім оформленням. Прошу М. Сумного мене, авторку нарисів, не змішувати з персонажем, що фігурує в нарисі із своїми вражіннями, так само, як і «Василина» є тільки адресування, привод до вияву цих вражінь.
З цього листа читачеві, нам думається, тепер зовсім ясно, в чому помилка Д. Гуменної і як художниці, і як радянської громадянки, і в чому неправі і т. Хвиля, і т. Сумний, обвинувачуючи Д. Гуменну не в тім гріхові, в якому вона дійсно повинна. Спробуємо це довести, розбивши на окремі питання.
Отже, Д. Гуменна як художниця хотіла «контрастувати безпомічність індивіду з могутністю колективу». Вона забула, що за «безпомічними індивідами», за індивідуальними селянськими господарствами стоїть наймогутніший колектив — уся радянська республіка в цілому, що не дала загинути недорідним округам на Україні цього року, як взагалі не дає загинути маломіцним господарствам і вживає цілу низку заходів до піднесення сільського господарства не тільки по колективах, але саме по оцих індивідуальних багатомільйонних дворах. Селянське господарство не руйнується, а поволі втягується в складну соціалістичну машину, перегартовується. Воно не занепадає, а зростає і перевтілюється. Нема чого тут, на сторінках художнього часопису, наводити цифри, їх можна знайти в першому-ліпшому статистичному довіднику й переконатися, що йде поступовий зріст радянського села, що воно оправляється від ударів, заподіяних йому у часи громадянської війни й жахливого голоду, внаслідок стихійного лиха — посухи. Це прекрасно, видимо, знає й Д. Гуменна, не тільки в відповіді М. Сумному підтверджуючи, що «селянське господарство руйнується, але... у куркуля, — у незаможника ж (треба було додати— і в середняка, бо цифри — уперта річ!—і це наочно доказують, радянська політика це стимулює) — воно зростає». Про це і пише Д. Гуменна, між іншим, у другій частині свого нарису (№ 11 «Плугу» ст. 43—44).
Отже, спосіб контрастування тут невдалий. Індивідуальне господарство росте і колектив росте. Колектив росте скоріше, за ним майбутнє. Колектив не є щось окремішнє — він частина радянського села, його передова, краща частина. Це — не контраст. Тут можливий лише спосіб порівняння, а не контрастування.
Отож Д. Гуменна помилилася і як художниця, і як радянська громадянка. Вона недостатньо вдумалася в нашу сільську політику, в становище й перспективи нашого села і, щиро відчувши потребу перетворення індивідуалістичного старого села, бажаючи агітувати за колективні форми господарювання як єдиний, на її думку (а радгоспи — «хлібні фабрики», а десятки інших, окрім комун, форм кооперування населення, а загальне втягнення всієї селянської маси в соціялістичне будівництво?), — єдиний, на її думку, спосіб порятунку, не взяла до уваги, що занепад дрібного господарства і не існує, і зовсім не корисний, і не потрібний для нас, і не цього хоче радянська політика. Ці самі згадувані облігації, податки, «викачка хліба» знов же повертаються на село в формі сільськогосподарського кредиту, машин, насінньової позики, чистосортних інтенсивних культур, мінерального угноєння, пільгової меліорації, древонасадження, племінної худоби, дешевого землевпорядження — численних заходів підвищити та інтенсифікувати дрібне селянське господарство. Отже, старі форми села гинуть, а не село гине. Воно перетворюється, перешиковує свої лави і йде в колективи не від жаху загибелі, а через корисність колективізації супроти окремішнього господарства. Це не те, про що говорить Д. Гуменна, в даному разі виявивши цілком свій селянський світогляд, бо її формула така: «що мені, селянинові, робити, моє господарство не може вберегти мене від стихійного лиха, моє господарство занепадає, руйнується — відповідь: кидай це господарство, воно безпорадне, іди в колектив — за ним майбутнє».
Отут переходимо до другої нашої теми: чи єфремовщина це, чи фрумкінізм, куркулізм та інші жахи, що їх приписують т. т. Хвиля і Сумний Д. Гуменній. Чи це «безпорадні рядки куркульського одчаю щодо перспектив нашого села»? Чи «безвихідне становище», що в нього ніби, за Д. Гуменною, «революція поставила село»?
Тисячу разів — ні! Д. Гуменна в цих гріхах не повинна. Це не «єфремовська концепція», з якої «висновки відомі». Д. Гуменна, згущуючи фарби в змалюванні сучасного стану селянського, не називає його безпорадним, безвихідним. Вихід є, і він не єфремовський, не куркулячий, навіть не «правоухилий» з його вимогою припинити потужний темп індустріалізації, дати волю куркулям і непманам — ні, Д. Гуменна нічого цього ні одним словом не говорить, убачаючи вихід той у колективізації, в одному з тих засобів, що вписані в програму компартії, в програму керовничого авангарду пролетаріату. В цьому Д. Гуменна не відступає від того, що потрібується від революційно-селянської письменниці, що йде вкупі і за керовництвом пролетаріяту, в цьому її аж ніяк не можна плутати з ворогами робітництва й селянства і в цьому т. Хвиля і Сумний неправі й жорстокі або, я особисто так думаю — неуважні, бо, очевидно, спинились, як це пише й Д. Гуменна, тільки на першій частині «Листів», не прочитавши й не заналізувавши всього опублікованого матеріалу.