На вілли (мабуть, і в колонії) залітають амури: людське. Буває випадково, буває свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить в глибинах — дрібний звір ходить, буває в садках... А через 9 місяців вилуплюється дитина.
Це гарно, природньо і людяно.
І в «Житті» буває життя. Так і починається:
Спорено в повітрі. Того і наші прадіди теж у цей час (напровесні) бігали тічкою, а наша кров прадідівська, червона і для злучки теж горить. А от клуні. Так, клуні. В них торішня солома, а на ній зеленіє кохання. І до клунь тріщать тини. Хто знає, як у ці ночі клуні риплять? Солома зітхає, як вона зітхала віки, навіть коли татарські загони блукали по степах на Вкраїні (с. 8).
...І дві дівчині в Дамаївці з хлопцями спали: Гандзя й Оксана.
Оксана не любила комуністів, усе село не любило комуністів, а у Мишчиних очах стояло кохання, і вона вже любила комуністів (с. 8).
...Каже Гандзя:
— Не випускай: комуніст гарний, може, ожениться... Та тільки чорт їх розбере. Мій дід кріпак був, розказував, як колись такі ж паничі встановлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тільки.
І Оксана пішла шляхом Шевченкової Катерини. Тим і не тим. Надумалася і пішла до Києва.
Було тоскно і було радісно. Згадала гарні батькові цигарки (бо ж батькові навіщо газети) і подумала: це темне життя, а хотілося світлого, молодого, як молодик. Станційні огні наближалися. Зупинилася біля верстового стовпа відпочити. Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетів потяг і зник вдалині.
Оксана підходила до семафора...
І почувається: через кохання прокинулась, блиснуло їй червоне око й тягне далечінь. Не спиниться на семафорі, піде далі.
А от іде з села не Катерина, а Вівдя:
— От дивіться: все далі і далі, а куди — невідомо.
Він (це Вольський):
— Усе про рейки? Чого ж — невідомо? Далі станція, одна, друга, третя.
Вона:
— Тому невідомо, що, може, з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо.
Він:
— На те єсть семафор. А нещасні випадки завжди бувають — це теж відомо.
Отак само Марія дивується, чому це цим навантаженим людям завжди все ясно?
Іще є про семафори в Хвильового, та ми про тих, що без рейок. От були: і Наталка, Оксана.
А ще є в «Бараках, що за містом» Оришка. Гигикає й борюкається на ліжкові з Юхимом. Живе, робить, чого природа потрібує. І Стєньки (під віями слив'янка кипить).
А сором — де сором? — Природньо, людяно.
І, чуємо, лементує Хая в «Свині», не прийнявши Карла Івановича, бо прийшов без подушки (ге, це не солома!).
Що мені робити, скажіть, що мені робити... Пропала Ялта!.. Що я буду робити без совнаркомки?
Так і Яблучкина. Так і Христя, що їй та ж Хая «протеже» вишукала. Тіло — засіб. Тіло — крам.
І жіночі хороби. І бруд. А за спиною у Вівді ввесь час дитина. Дарма! І кортить, і болить, і себе, і других дурить. Знов патологія. Дитина ще й заважає. От:
Біля Чумаківської Комуни проходять і тіні минулого — черниці чорні (тепер живуть невідомо де, а в манастирі церква й дитячий будинок).
Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося.
Іноді сонце заверещить золотом, і тоді на мозок спадає гаптований серпанок.
До Андрія підходить Варвара і оповідає про яму: недалеко яма, куди черниці скидали колись живих, «незаконних» немовлят: опороситься черниця і запричаститься тайни вбивства.
А потім Валентина з Чумаківської комуни завагітніла, а треба їхати до центра на відповідальну роботу.
І рішила робити операцію. Але це так противно! Валентина згадувала яму, що біля комуни, і черниць.
І ще було так противно.
А Же прийшла й сказала:
— Нічого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають інтереси суспільства.
Валентина:
— Не те, Же, ні не те! Ммені нне того!
А чого? Може, згадаємо? Наталку?
Отак з жіноцтвом. Проблема. І нехай Меженко каже: «Хвильовий обсерватор-хронікер». Чогось більшого! На що Хая про Яблочкину каже: «А вона перед ним, як сучка хвостиком» (с. 155).