Про принципову ворожнечу між Сергієм і Хвильовим добре відомо з їхньої полеміки, яка не відзначалася делікатністю. Хвильовий намагався спрямувати розвиток української літератури й культури за західним взірцем, тоді як Сергій вважав, що європейський шлях чужий для України й українцям слід орієнтуватися на російську літературу. Я в цій полеміці стояла на боці Хвильового, й це був один з небагатьох випадків розходження в естетичних поглядах поміж нами.
Щодо особистих взаємин між Сергієм і Хвильовим — мушу сказати, що вони не були ворожі. Навпаки, досить навіть дружні. Юрій Лавріненко теж свідчить, що «Хвильовий високо цінив Пилипенка як громадського діяча і людину». Що це було саме так, видно з його «Санаторійної зони» та оповідання «Редактор Карк», в якому подібність Карка до редактора Пилипенка очевидна, хоча в цьому художньому образі проступають і риси Блакитного. В оповіданні Хвильового є один маленький деталь, який нікому нічого не каже: у редактора Карка на столі стоїть бронзове погруддя римлянина.
Історія цього погруддя така. На Сумській вулиці в Харкові ще до революції розташувалася редакція місцевої газети, де в кабінеті редактора стояло це погруддя з головою, увінчаною лавровим вінком. Після революції в тому приміщенні розмістилася редакція комуністичної газети «Вісти», редактором якої деякий час був Сергій, а потім Блакитний. Діставши в спадщину погруддя, Еллан якийсь час не звертав на нього уваги, але згодом римський патрицій почав його дратувати. Дізнавшись про це, Сергій сказав, що римлянин йому подобається і він візьме його собі. В такий спосіб погруддя римлянина переселилося до нашого помешкання.
Мені дуже подобався ранній Маяковський, а Сергієві не дуже. Йому більше імпонував поетичний дар таких поетів, як Тютчев, з українських авторів нової доби він дуже цінував Тичину, а з клясиків — Шевченка. Перед Шевченком Сергій схилявся й присвятив йому багато статей, а для дітей написав віршовану біографію поета «Діткам маленьким про Тараса Шевченка», яка починалася словами:
Сергій поставив собі за мету зібрати всі матеріяли про Шевченка, які тільки можна було знайти. Для цього він поїхав на Аральське море, в місця заслання поета. Там йому пощастило відшукати нащадків коменданта Ускова, в будинку якого Шевченко часто бував і дружину якого змалював на портреті. У цій родині шанували пам'ять поета й зберігали різні реліквії: листи, малюнки, побутові речі. Все це вони охоче передали Сергієві. І коли я відвідала музей у Києві на початку сімдесятих років, то при вході побачила на стіні великий портрет... Блакитного. Я була дуже здивована й запитала жінку-гіда, чому тут цей портрет: адже Блакитний ніякого відношення до музею не мав, а творцем його був Сергій Пилипенко. Жінка схвильовано закивала головою, підтверджуючи мої слова: «Але знаєте, про це сьогодні забули, мало хто пам'ятає».
Наближалися страшні тридцяті роки. Десь на початку тридцять третього в Харкові поширилися чутки, що в селах голодують. Але в газетах не було жодних підтверджень, і на партійних зборах про це не говорилося. Одначе незабаром на вулицях міста з'явилися пухлі селяни. Вони приходили не групами, не родинами, а поодинці. Найчастіше це були молоді матері з немовлятами, рідше зустрічалися підлітки.
Я багато разів спостерігала таку картину. Мати з дитиною приходить до міста й шукає людну вулицю. Поклавши на хідник хустину, кладе на неї немовля й лишає його. Часом вона доходить до рогу вулиці, зупиняється і звідти спостерігає, чи не візьме хтось її дитя. Почекавши якийсь час, вона виходить з-за рогу, бере дитину і йде на друге перехрестя шукати долі. Я ні разу не бачила, щоб хтось узяв дитину.
Спочатку, місяців зо три, голодних було небагато, але потім їх наплив збільшився, поки не перетворився у суцільний безтямний потік. Діти й матері вмирали перші. Трупи підбирали спеціяльні вантажні машини, які патрулювали вулиці, вони вивозили за місто померлих і скидали їх у глухі яри. А тих, хто ще дихав, відвозили до бараків у так звані спецпункти. Медичної допомоги там не передбачалося, і їжу туди не привозили. Людей просто лишали вмирати. Міське населення про це знало, але селяни якийсь час не здогадувалися і думали, що влада надсилає вантажні авто, аби їм допомогти. Багато матерів з радістю садовили своїх дітей на вантажівки і їхали з ними самі, сподіваючись, що їх нагодують. Та скоро страшна правда про спецпункти дійшла до селян, і тепер уже, коли мати не знаходила своєї дитини на вулиці, вона розуміла, що її забрала вантажівка, і несамовито ридала.