— Ні, ти не гримай, що так скоро вернув. Або бий, але вислухай, — мовляли античні глибокодуми.
— Таж слухаю, слухаю... Не зважай, що штани одягаю... Але що може бути доброго з купе м'якого вагона, — мовляю слідом за не менш глибокодумними іншими антиками.
— Чув уже про твою демократичність, але цього разу ти помиливсь: саме в купе я й натрапив на чудовий матеріял. Почув його з вуст товстелезного мамута... Розібрало навіть моржа...
— Що верзеш? Часом не теє в дорозі? — покрутив пучками коло лоба. — Тому й повернувсь, не доїхавши.
— Сашко! Вислухай, благаю!
Довго сиділи невмиті приятелі, ласуючи церобкоопівською ковбасою з невідомого варива і сьорбаючи бліденький чай.
Обличчя Сашкове дедалі хмарніло.
— Це чорт знає що: їде людина в індустріяльний район, шукає сучасного матеріялу, справжньої пролетарської теми, а привозить якісь контрреволюційні спогади. Не бити, душу з тебе витрусити мало! Халамидник нещасний, розтяпа, ота сама, що їй ненароком дишло заїхало в рот! Щеня недоросле — ти його в миску з молоком пхаєш, а воно писок верне. За кого піклувавсь, кого напутював?
— Сашко, не лайся! Сашко! — слабо боронивсь Клепацький. — Справа ж не в тім тільки, про що писати, а як висвітлити.
— Висвітлиш на свою голову з куркулячих слів! Пиши, як хочеш — слова моєї поради не почуєш більше. Шлюс!
Розвітались приятелі холодно. Та Сашків душ не залив запалу Клепацького. Навпаки: «Ось на зло йому напишу хорошу, інтересну річ, що про неї говоритимуть. Хай тоді спробує шпигатися. Бач, знавець знайшовся шляхів письменницької творчости. А як мені саме це в голову запало? Міняй, каже, свідомо оточення — от тобі й уся свобода творчости. Шукай свідомо матеріалу — от тобі й інтуїція. А як не завжди оточення змінює людину? Дурень і серед розумних дурнем буде, а розумний серед дурнів чи завжди подурнішає? Салтикова почитай: в якому перебував „Глупові“, а які речі створив — і тепер читають залюбки. Класик! От що!»
Злостився на Сашка, думкою полемізував із ним — і писав, пригадуючи кооператорове оповідання, винищуючи з нього банальності, додаючи звичайних літературних прийомів, вплітаючи в сюжет і фабулу власних спогадів з життя й прочитаних книг.
Робота посувалася швидко. Ображене самолюбство іноді й чудеса робить. Вийшла в Клепацького, як він і мріяв, «повістонька» чималенька.
Переписала начисто друкарка — Сашкові не поніс: «Хай готову книжку прочитає. Обійдуся й без його нудних порад та кислющої пики».
Із почуттям власної гідности, твердою ходою впевненої людини, що має великий життьовий досвід і не боїться несподіванок, прийшов Клепацький до видавництва.
— От повість. Прошу видрукувати. Гонорар — як усім.
Редактор:
— Про гонорар — потім. Спочатку рецензент прочитає, тоді подивимось.
— Дивіться, звичайно. Коли ж зайти?
— Так за два тижні...
— Гаразд. На все!
Довго тяглися два тижні. Кортіло до Сашка — від нього вже й записка була коротка й дружня: «Що ж ти, сучий сину, не заходиш? Стерво м'яковагонне!»
Не дивлячись на це явно приятельське запрошення, що свідчило про щире бажання помиритися, Клепацький обминав навіть район, де жив Сашко.
«Одержу гонорар, запропоную йому разом поїхати розважитися десь на Південь. А звідки гроші — не скажу...»
Сашко надіслав другу записку, не менш дружнього характеру і не менш лаконічну: «Чого ж ти, дурень, образивсь? Заходь!»
Відгомону не було...
Зустрілись приятелі несподівано в пивній. Проходячи повз, Сашко побачив через вікно молодого письменника і занепокоївсь: досі його приятель цим не розважавсь. Невже розрив із ним, Сашком, так на нього вплинув? Треба помиритися, водночас вилаяти. Зайшов.
Клепацький сидів у кутку вже напідпитку й кривою посмішкою привітав Сашка. Той прикро спитав:
— Ти чого тут? Всотувати матеріял, мабуть?
— А що ти думаєш? Тут, братіку, натрапиш на справжнє людське горе, як ніде. Тут, бува, душа розкривається в такого, що в іншому місці дивиться вовком, слова не витягнеш. Письменнику варт у пивну заглядати... Та й ти, пам'ятаєш, радив: смокчи скрізь, повсякчас, безупинно... Хе-хе!
— Та тільки ж не пиво! Цього я не радив ніколи.
— А як у мене самого горе? — вирвалось несподівано в Клепацького.
Сашко стурбувавсь, помітивши до того дійсно зблідле, розгублене обличчя приятелеве, давно не чищений костюм, черевики, абияк пов'язану краватку, неголене підборіддя.
— Що скоїлось? Кажи, сповідайсь, легше буде: частину горя завжди слухач переймає.