Шамотнявий механічно пересовує свої довгі цибаті ноги на правому фланзі, зрідка поправляючи правою рукою гвинтівку, що муляє ліве плече. Він не чує сердитого бурчання посіченого Борзяка попліч. Думка його десь далеко-далеко. Він згадує, як такою ж колоною відступали півтора року тому з Галичини. Було саме перед жнивами, у літню задушливу спеку. Ніби зараз перед очима цей відступ.
Бачить: скрізь хвилюють жовтаві жита, гнеться важким колосом пшениця, стелеться біло-буро-червоним килимом гречка, половіє овес, темніють густо-зеленими латками коноплі та картопля. Урожай неабиякий. Таж російське військо відступає, без набоїв, без розумного керовництва, під подвійним натиском австро-німецьких генералів Макензена й Гінденбурга, що взяли південно-західню групу в залізні лещата.
Увесь цей розкішний урожай галицького селянства може піти на потребу ворожому військові. І ось наказ:
«Вправо, вліво від дороги!»
На дорозі лишаються самі обози, двоколки, кухні, кулеметні повозки, гармати.
Піхота довгими шерегами — по чотам — справа й зліва від дороги тисячами важких чобіт мне стиглий хліб. Спочатку в ньому прокладаються вузенькі стежки, далі вони все ширшають, і зрештою за колоною лишається курна толока, немов до водопою пройшла вулицею тисячоголова череда, немов на цьому лані ніколи й нічого не росло. Вбито, втоптано в землю селянську працю, ввесь галицький річний достаток. Голодуватимуть тисячі люду, підуть жебрати попід віконням.
Згадує ще Шамотнявий, як десь на перехресті, коло розп'яття — хрести в Галичині на перехрестях і досі висяться, або й цілі фігури — стояв старий селянин, сам як розп'яття. Мовчазна, німа туга в очах, безсило попущені руки. Драна свита на плечах — і тої небавом не буде. Загинула селянська надія, єдиний достаток — хліб...
Проходить повз нього колона — і соромно глянути салдатам на цю німу, докірливу постать утіленого людського горя.
Лише поручник Далевський, погрожуючи нагаєм, гидко вилаявся, перекривляючи галицьку вимову:
«Гей, тумане вісімнадцятий, лайдикуєш тут? Салдат лічиш? Ану домів, старий драбуго, жаба б тебе цицькою годувала!»
Здригнув старий, знітився, сльоза заблищала і поволі стікла зморшками на сірому, як тая земля, обличчі. Мовчки подивився на напасника, мовчки повернувся й пішов, ізгорбившись, десь далеко межею. Довго ще манячила його понура постать у порожньому полі.
Шамотнявий оглядається, мовби гадає й тут десь уздріти галицького діда.
Нема. Бурою червою плазує колона вузенькою доріжкою між сопок. Якісь дикі лякливі птахи раптом скрикують полохливим криком і здіймаються геть із болота. Крякає на високому дереві самітний ворон і важким льотом переноситься десь далеко вглиб соснового лісу. Рівномірно стукає дятел, висячи вниз головою на порепаному стовбурі. Зачувши людські голоси, вщухає і шукає собі іншого місця для поживи. Плигає сквапно перелякана вивірка, кермуючи пухнастим хвостом.
Так було тут, мабуть, і сотні, тисячі років тому. Ані сліду людської руки...
«Ось аж куди загнали, — думає Шамотнявий і раптом згадує батьківщину, рідне село над тихою Россю. — Як то мої старі та жінка там удома пораються?»
Хоч би корова не здохла, молоко малятам було... Чи живі всі шестеро? Без худоби загинуть...
І знов сумні картини мерехтять Шамотнявому у військових спогадах.
Онде кіннота зайняла селянську череду, жене навскач нагаями, шаблями, пиками корови, телята, коні, вівці, свині... Курява, рев, іржання, вереск, крик... Несеться загін вулицею, як дика орда, не дає худобі вскочити в знайомі ворота, в рідний завулок. Коло воріт, за плотами ридають жінки, ламають руки, деруть на собі волосся. Єдина корова — і ту забрали, угнали. Пара овечок — і тих не бачити. Єдина — поганенька конячка — і тої не буде. Пропало мізерне господарство, пішла намарно багаторічна тяжка праця, загорьований статок...
Шамотнявий знов глибоко зідхає і мало не вголос проказує собі:
— Ех, війна! бодай той пропав, хто її вигадав. От ізнов женуть... Пощо? Так само людську працю плюндрувати, нівечити? Заради кого та чого?
Чує собачий гавкіт і смутними очима знов озирається навкруги.
На сугорбі сіріє самітний латвійський двір, як у нас хутір чи виселок. Огорож немає — бо ж немає й сусідів, нема чого й нема від кого відгороджуватися. В напівкам'яному будинкові живе в одній половині похмура латвійська сім'я, в другій, через сіни — худоба. Добра вона тут, тая латвійська худоба, вдосталь дає молока, сиру, масла. Головні це харчі місцеві. Ще й на вивіз хватає... Не дурно і в нас, як молочарня ім'я прибирає, так — ризька... На скільканадцять кроків від житла — рига, замість нашої клуні. Увійдеш — здивуєшся: хата — не хата, комора — не комора, хто й зна що. Мало не чверть тої риги посіла величезна кам'яна піч, як у пекарні. Навкруги по стінах у скілька поверхів настелені широкі дощаті полиці, чорні від диму та сажі. Кладуть на ті полиці ріденькі, низькорослі ячменеві снопи і сушать, розтопивши димну піч. Чорне, підгоріле, гірке зерно. Чорний, несмачний хліб, з остюками, з пригаром. Крім ячменю, майже нічого й не росте з хлібів у цій бідній болотяній країні, та й із тим мороки хто й зна скільки. Не відразу-бо він дійде до тої чорної риги.