Он Величко здивовано поглядає на убогу латвійську нивку, що простяглася по схилу одної сопки геть униз до болотища. Вся вона повтикана шерегами якихось розкоряк — соснові або ялинові тички з оббіленими гіллячками. Зрісши в копальнях, Величко не дуже тямив у сільському господарстві.
— І що воно ото посадили сухостій якийсь? Не прийнялось, чи що?
Шамотнявий посміхається, уважно придивляється до тичок і догадується, бачучи на них де-не-де рештки соломи:
— Це в них, либонь, за наші копиці. Снопи розвішують, сушать, щоб на землі не погнили від дощів та туманів. У Галичині сіно теж під оборогами держать. Ох і тяжка праця, а тут, видимо, ще тяжча...
Величко ще придивляється до лапатих тичок і знаходить порівняння:
— Як у нас баби коло хати горщики чіпляють на отакі розкоряки.
— Еге, горщики... А чи скоро вже обід даватимуть? Тільки невже знов ота паскудна сочевиця?
— А то що іще? Киселя схотів? Чи пшоняної з молоком?
Почувши за сочевицю, вся чота загомоніла. Впіклася та сочевиця всім по саме нікуди.
— Та хіба ж можна ту погань щодня і вранці, і в обід ще й на вечерю?
— Посходимо всі кров'ю з бігунки.
— Тривкого ж у ній нічого немає. Самі лушпайки якісь.
— От, їй-право, колись поперекидаємо кухні, як сибірський полк на тім тижні.
— Ну, то й попадеш у дисциплінарний батальйон, а хто підбурює — під розстріл.
— Та краще в тюрмі сидіти, ніж отут поневірятися. Заженуть у закони — гірше Сибіру.
— І луплять різками не згірше, як у буцигарні.
— Мовчи, дурний, начальство почує.
— То що? Я й начальству скажу: який з мене буде вояк, коли отою сочевицею напхають, як сухою глиною. Кожний хазяїн свою худобу годує, вона тоді й везе.
— Авжеж! Офіцери, гляди, з особливої кухні ласують. А ти пропадай.
— Мовчи, кажу, бо потрапиш під різки! Знатимеш, на що мат носиш.
— Е, гірше не буде... Он у другій чоті один доброволець застрелився, як батальйонний зуби вибив, що сочевиці не їв. Кажуть, із панської родини хлопець був, хотів царю послужити. От і послужив.
Величко суворо глянув на спогадальника і крізь зуби промимрив:
— Патякай! Там не в сочевиці справа... Батальйонний не за те молоданів любить чи не любить. Казав мені доброволець дещо перед смертю...
Величко спохмурнів і обірвав раптом розмову, наче сказав зайвого. Шамотнявий перепитав:
— То що ж він казав, отой самогубець?
— Е, мовчати про це треба... Лихе діло, сороміцьке. Опісля якось, не при людях.
Борзяк підхопив:
— Та з такого життя застрелишся... Тепер самострілів на позиції такого розвелось. Ніби ненароком відшмагає пальця на правій руці — у стрільці не годиться, от і повертай у тил.
— Довчаться... Всяка сволота в тилу жирує, а ти тут воші годуй, кров проливай.
— Он, кажуть, поручник Далевський знов до лазарету моститься, каже — ходити не можу.
— Навмисне заражаються паскудними хоробами, щоб попухло все. Сестриці милосердні допомагають. А ти баби і в очі не бачиш.
— Бач, чого закортіло Борзякові! А ти з гвинтівкою обіймись, може, полегшає, поможе.
— Поможе бабі кадило, як бабу сказило. Ти подивись, який він красень. На голубах зріс, не на гливкому хлібі.
— Ой же й хліб тут паскудний! Аж горло давить... І як його люди їдять?
— Та й живуть якось по-вовчому. От скільки йдемо, села не видно. Дика сторона.
І справді: за балачками проходила колона сопку за сопкою, минала болотище за болотищем, ліс за лісом, і все та сама картина, сувора, непривітна.
Болото, сугорб. Сугорб, болото. Де-не-де самотіє латвійський двір — який воно й двір, як огорожі немає? Стоїть одинока приземкувата сіра будівля, дивиться тьмяними віконцями на сіро-зелене болото, на сіро-голубе, холодне, непривітне небо — і на душі стає сіро, зимно, дріжливо.