— Гой-гой! Ото, мабуть, зрадів: слава богу, каже, бо вже чотири роки вдома не був, — обізвався телефоніст, що сидів біля маленького столу: досточки, засунутої поміж соснових стовбурів — стін землянчиних.
Навпроти Шамотнявий зосереджено вирізував з бараболі кружалки для дамок, що їх дуже полюбляв. Увесь вільний час грав із кимсь, намагаючись посадити супротивника «в нужник» — заперти дамку. При вдачі голосно, хрипливим голосом реготавсь, розмахував жилавими руками й приказував:
— Поседь, поседь, братіку, спочинь трошки, не квапся! Тут місце тепленьке, затишне...
Тепер, проте, лице йому було похмуре, пісня навіяла спогади про далеку родину — як вона живе там без нього? А двоє співаків переказували дальші події салдатської драми:
— Отак їй, гадюці, й треба! Присягалась-бо, коли заміж ішла — додержуй слова, — подав репліку телефоніст.
— А ти слова додержуєш? — перепитав Шамотнявий. — Тільки де спідницею смердить — там і крутишся, як пес коло сучки.
— Е, чоловіки інша справа. В мене дитини не буде. Погрався та й пішов.
— Авжеж! Тим-то й лихо бабське. Ми на це не зважаємо. Ти погрався, а вона прибуток має. А потім...
Пісня тужливо ридала:
— О, бачиш, цей хоч дитину помилував, а то й гірше бува. Та все'дно байстрюкові щастя не буде... Це як із тим бароненком, що старий латвієць переказував. Ох же й кривава сторія... Гріху скільки!— зідхнув Шамотнявий. — А все через злото, через багатство. Поділити б його між людьми порівну, щоб усі однакові були.
— То що? Однаково один в одного видиратиме. Дужий у слабшого. І знов котрі вином упиватимуться, котрі на хлібі-воді побиватимуться.
— Так де ж тої правди шукати?
Лишилось запитання Шамотнявого без відповіли, а журна пісня довершувала лиху драму:
— Ну, цей людину вбив, то й не шкода за тюрму, хай спокутує. А от у нас хлопців у буцегарню загнали, що не хтіли пану по два злоти в день снопи возити. Забастували, значить, нагнав пан стражників, а вони нагаями: «Панське зерно висипається, а ви на це не дивитесь. Три злоти забажали? Буде вам кожному по три місяці». І було таки так. Де ж тут правда? Хіба два злоти — то плата? Таж і не кріпаччина тепер, щоб на панських ланах працювати. Хай вільно наймаються — хто хоче йде, а не хочеш — не йди. А то стражниками, нагаями...
— Та ви ще там по селах лиха не знаєте, — озвався басовито Величко, прокинувшись, — хоч свою хату, свій ґрунт такий-сякий маєте. А ти б на заводі попрацював, коли в тебе тільки й багатства, що сорочка на тілі, та й та драна. Он мені за забастовку як дали вовчий білет — ну нікуди не приймають, хоч у босяки йди та на великій дорозі грабуй. Мало не вмер з голоду. Якби не мобілізація, хто й зна що з мене було б. Хотів узяти ножа та підрядчика того вночі...
— Схаменися, Величко! Що кажеш? — з острахом перепинив Шамотнявий.
— Що кажу? А думаєш, не прийде до того? Увірветься скоро терпець у людей. Хіба ж можна так жити? Собака на цепу краще живе, як робітники.
— Та вже так... Тільки ж гріх.
— А не гріх отак знущатися? В мене дівчина була. Побратися хотіли. Затаскав колись панський синок у садок та й теє. Труїлася потім, а вийшла з лікарні — загуляла. Іду колись вулицею, а вона п'яна з шпаною якоюсь вештається, сороміцьких пісень співає. Я до неї, а вона й плаче, й лається: «Ти мені хліба не даси, а я тобі щастя не дам. Чим бідувати — гуляймо, поки гуляється, поки здоров'я є».
Пішов я собі та й думаю:
«А за що я гулятиму? Молода та гарна жінка хоч тіло своє продасть, є покупці на це, спасибі їм. А в мене самі руки чорні, — ніхто їх не купує, багато їх розвелось. Один в одного працю перебиває».