«Справді, заллє заколи, котрі на низькому», — мельконуло в ротного, і він наказав вістовим:
— Усіх командирів негайно до мене.
Та не встигли вістові виконати доручення, як коло землянки з'явився захеканий, з вибалушеними від жаху очима Борзяк, лементуючи:
— Вода, в передньому закопі вода!
— Перейти в другу лінію, до середини острова, де вище, — командував ротний салдатам, що звідусіль, перелякані несподіваною повіддю, бігли до командирової землянки.
З німецьких закопів почулось кілька пострілів і заф'юкали одинокі кулі.
— Дурні, не бігайте по чистому! Забули, що на позиції? Геть униз, у ходи сполучення.
— Аж там заллє, потопимось!
Дійсно, вода підіймалася на очах, наче кипіла у великому казані. Ріка рушила разом, несподівано, на всьому своєму просторі, і багатоверстна водяна маса не знаходила місця в річищі, дерлася на береги, наводячи жах на закони. На російському низькому березі видно було, як між дротяним павутинням і першою лінією затемніла, все збільшуючись, водяна смуга. Вона наявно наближалась до закопів, погрожуючи поглинути їх.
Ротний тривожно зміряв очима висоту Драйкройцена. Два метри біля берега, три, чотири посередині. Окремими шапками де-не-де покрівлі землянок.
— Ну, як і заллє — не відразу. Це спочатку так спухло від раптового напору, поки внизу лід не рушив. Далі сходитиме.
Але вода не сходила. Невеличкими спочатку потічками просочувалась вона в передні заколи, утворюючи на дні ріденьку холодну грязюку. Салдати з наказу і з власної волі після першого переполоху кинулись латати низькі місця, накидаючи побіля закопу валики, загачуючи улоговини й вирізи, куди могла увірватись вода. Працювали мовчки, гарячково, тремтливими руками. Здавалось спочатку, що це врятує. Вода на скілька хвилин — може, півгодини — наче трохи навіть відступила.
Величкові казав Шамотнявий, що зріс на тихій Росі:
— Бачив я не однорік криголоми. Це вже потім, як горішня вода піде, затопити може.
Ротний бігав на задньому березі і лаяв себе:
— І хотів же був посмолити човни заздалегідь. Тепер хто й зна, чи не потріскали з морозу.
Коло човнів, що з осени ще лежали догори днищами, як величезні чорні риби, поралися скілька салдат, вирубуючи їх з мерзлої землі, підтягаючи вище на берег, щоб не знесло водою.
А вона знов почала видимо прибувати. Крижини на ріці неслись суцільною масою, перекидаючись одна через одну, здіймаючись сторчака і знов поринаючи в воді. З ріки йшов невгамовний тріск і гул, наче тисячі сокир воднораз рубали сухий ліс, наче стадо тупотіло довгим дерев'яним мостом, ревло і кидалось.
Раптом крики й постріли з передньої лінії. Вода зірвала в горішній частині загати й бурхливим струменем ринула в закіп. Він умить сповнився до краю пінястою хвилею, що неслася в нестримному русі вперед, через острів в долішню — вниз по течії ріки — частину. Захоплені струменем салдати, кидаючи гвинтівки, в нелюдському жасі вистрибували нагору з закопу, бігли до середини острова. Декого бурний потік збив з ніг, і він захлинався в холодній воді, хапаючись за завороти траверсів, драбини для виходу з закопів, підпорні стовпчики критих брустверів.
Шамотнявий бачив, як ринув по земляних сходах униз брудний водоспад до дверей глибокої землянки кулеметників і притиснув її дощаті двері, що відкривалися назовні. У маленькому віконці, вирізаному вгорі, з лускотом дрязнуло скло й показалось перекривлене жахом обличчя кулеметника з диким зойком — «рятуйте!» Але вода — не встиг Шамотнявий зміркувати, як допомогти товаришеві, — линула нестримно в віконце й заховала навіки в підводній печері нещасного.
Звідусіль рвали повітря крики про допомогу, серед сосон мелькотіли постаті салдатів, що рятувались від лютої стихії — і це збудило увагу німців. Їхній закіп заляскотів пострілами. До криків на острові долучилися зойки поранених, стогін розстрілюваних беззахисних людей. Ротний, Величко і ще декілька, хто зберіг здатність володіти собою, спиняли збігців і скеровували у ходи сполучення в середині острова, наказуючи загороджувати їх з боку переднього закопу. Окремі групи салдатів, обливаючись потом, шаленіючи в запалі гарячкової праці, закидували ходи землею, тягли дошки й кілки, щоб зміцнити загорожі, не допустити воду розливатися далі по плутаній, як у мурашнику, мережі закопів і ходів сполучення.
Але цих дірок було надто багато. Не встигали працьовники загатити в одному місці, як вода пробивала собі дорогу в другому, третьому, натискала з усіх боків методично і невмолимо. Скоро й друга лінія закопів обернулася в каламутний струмень, що тяг униз по течії дошки, кілки, драбини, зрушував бруствери, заливав землянки...