— Легше, легше, — кричав Шамотнявий, — послизнешся, підеш раків годувать. Із латами повзтимемо, так не можна.
— Чи всі вже? — запитав голосно ротний.
— Здасться, всі. Хай ще човни об'їдуть кругом, погукають, щоб кого не забути.
— Гаразд, а я тим часом шлях намацаю, — підхопив Величко і, взявши в руки довгого дрючка, обережно пішов з крижини на крижину, мацаючи їх міцність, погойдуючись, щоб випробувати стійкість. Увесь натовп мовчки позирав за чорною постаттю, що, хитаючись, усе віддалялась у нічній темряві і зливалась із тінями від стрімких, задиблених криг. Із пітьми лише доносилось іноді постукування дрючком, хлюпіт води — Величко совав дрючком у чорноту, щоб знати — тінь це чи хвилі в щілині.
Розмови ввірвались. Напружена думка в усіх: чи покличе? Чи можна, справді, зважитися на небезпечний цей шлях? Чи до смерти неминучої він веде, чи до життя? Очі до болю вдивлялися в німу пітьму, грізну в своїй нерухомості. Причаїлась ріка, і не знати, що гадає вона: чи яхидно чигає на необачних, чи байдуже заснула і не дбає за цю купку безщасних, забутих долею людей. Хтось глибоко зідхнув, і зідхання це тяжкою вагою впало на кожні груди, здавило горло.
«Що буде? Що буде?»
Та притишений голос Величкин здалека:
— Рушай! Сюди, просто на мене! Руша-ай!
Стрепенувся перший Шамотнявий і з довгим дрючком у руці посунув поволі на голос.
— По одному, по одному, хлопці! Не збігайтесь докупи, бо не вдержить. Обережно!
На синяво-білому насті затемнів чорною зміюкою людський ключ. Один по одному, рачки, тремтливими руками боязко намацуючи путь, перекидаючи з крижини на крижину хитким містком дрючки та дошки, плазували салдати, важко сопучи, приглушеними голосами, пошепки, перекидаючись уривчастими окликами:
— Гей ти, не поспішай!
— Дивись, уліво не ковзни — ополонка.
— А чортова крижина, руку врізав!
— Повзи, повзи, не ставай!
— Куди повзти, тут хитається!
— Бери праворуч, праворуч бери.
— Ой, мерщій-бо, а то як посуне...
Деколи ріка глухо скрипіла, наче ворушилось щось під льодовою покрівлею — і тоді всі німіли, приклякши всім тілом, уп'явшись скандзюбленими, одубілими з морозу пальцями в невірний лід. Серця стискала жахна думка.
«Ану посуне? Смерть неминуча...»
І не відразу, поволі знов починали рухатися, як замовкали грізні віщуни, наставала тиша. Тільки десь далеко то на російському, то на німецькому березі коли-не-коли чувся стукіт сокири — хтось колов дрова для «чайку» абощо. Морозне повітря лунко розносило стукіт, мов дятел у сосновому борі довбав. Далі не чути й сокири, тільки важкий сап повзунів і глухе перешіптування.
— Ой, рят... — прорізав тишу одчайдушний вигук, і гамором сповнилась ріка.
— Держи, держи, утопне!
— Дрючка давай.
— Легше, сам упадеш.
— Ой, ковзко!
— Тихше, німець шукає!
Білий палець прожектора смикався по ріці. Ворог зачув голоси і лапав у пітьмі, готуючись гарячим кулеметним дощем окропити свої жертви.
— Цить, не ворушись! Ані з місця.
Темна зміючка застигла серед крижин, як трупи на дорозі після відступного бою. На мить сліпучі проміння ковзнули по ній, освітивши бліді перекривлені обличчя, недвижимі — то широко розкриті, то затягнені синюватими повіками яблука очей. Байдуже прожектор зазирнув в ополонку біля зміючки і побіг далі шукати, хто порушив нічний спокій одчайдушним криком.
— Нема товариша. Згинув, — прошепотів хтось.
— Коли б не німець — урятували б, — додав другий.
— Ну, рушай, не стій, що не хвилина — до смерти ближче.
Знов тихо ворушиться людський ключ, мацаючи закривавленими руками лід, обдираючи шкіру на колінах об гострі зуби крижин, об пухирясту їх поверхню. Стучить у скронях кров, похилені голови мов обнюхують путь, стежать шлях передніх,— віхами їхні ноги в заледенілих чоботах. Чорніють ці чоботи перед очима заднього, і він тільки й знає — не впустити їх з ока, доганяти їх.
А спереду один Величко не має віх, простує до російського берега, лапаючи лід довгим дрючком. Що далі до середини, крижини дрібнішають, меншають. Саме тут, фарватером, мчав найшаленішим буруном криголом, молов на шматочки зимову річну броню, відтискав до берега поламані шматки її.
Дрібні крижини загрозливо гойдалися, хиталися під вагою людського тіла... Темна вода зрадливо визирала десь збоку, готуючись поглинути необачного, поховати навіки в холодній безодні.
Величко сердито мурчав, тикаючи в усі боки своєю латою: